Що потрібно знати про правих популістів у Європарламенті?

Хоча внутрішні суперечності не дозволили правим популістам сформувати єдину групу, їхня консолідація вийшла на новий рівень, а на тлі економічних і соціальних складнощів країн ЄС популярність правих популістів продовжує зростати, і їхні погляди, що раніше сприймалися як маргінальні, поступово стають частиною порядку денного та мейнстримних партій.

Читайте інші матеріали Олександра Жакуна про Європейські політичні сім’ї та групи: соціал-демократів, християнських демократів, прогресивних християнських демократів, лібералів та центристів, а також про ультралівих.

Коріння правого популізму

Правий популізм — це скоріше політичний стиль, аніж повноцінна ідеологія. Його коріння можна простежити ще в античності. Тоді в демократичних суспільствах політичні лідери апелювали до ідей захисту ідентичності на противагу «чужинцям» або «падінню моралі», прагнучи отримати підтримку широких верств населення. Праві популісти грають на почуттях ностальгії та упередженнях і спрямовують суспільне невдоволення, викликане економічними проблемами, проти мігрантів, людей лівих поглядів і політичних еліт, які нібито захопили владу та проводять «антинародну» політику. В останні роки серед правих популістів також поширилися гасла про необхідність відмовитися від заходів щодо захисту клімату та обмежити втручання держави в економіку.

Партії, які взяли правий популізм на озброєння, мають різну природу. Їх можна умовно розділити на дві групи: ті, що походять від фашистських рухів XX століття, та більш постмодерністські політичні сили, що з'явилися на початку XXI століття у відповідь на невдоволення людей політикою мейнстримних партій.

Перша група: спадкоємці фашистських рухів

До першої групи належать насамперед французьке «Національне об'єднання», «Австрійська партія свободи» та бельгійська партія «Фламандський інтерес». Після Другої світової війни в країнах Європи стало неможливо сповідувати фашизм у чистому вигляді, через що носіям ультраправих поглядів довелося пристосовуватися до ситуації. Вони прибрали з програм найбільш одіозні твердження, на кшталт створення однопартійної диктатури та антисемітизму.

Це дозволило їм стати частиною демократичного ландшафту, але праві популісти залишалися на його периферії, не претендуючи на владу серйозно до кінця 80-х – початку 90-х років. Тоді француз Жан-Марі Ле Пен (батько нинішньої лідерки французьких правих Марі Ле Пен), лідер «Національного фронту» (попередника нинішнього «Національного об'єднання») отримав на президентських виборах понад 4 мільйони голосів, а «Національний альянс», спадкоємець постфашистського «Італійського соціального руху», на тлі глибокої політичної кризи в Італії став однією з провідних партій країни.

Друга група: молоді постмодерністи

Друга група – відносно молоді популістські сили з еклектичною ідеологією, що часто починали як «партія одного питання». Найяскравіші приклади: противники членства Великої Британії в Євросоюзі «Партія незалежності Сполученого Королівства», антимігрантська «Партія свободи» в Нідерландах та «Альтернатива для Німеччини», що виступала за вихід країни із Єврозони на тлі економічної кризи в Греції. Спочатку вони виступали скоріше з консервативних позицій і відмежовувалися від постфашистів, але з часом останні докладали зусиль до того, щоб стати більш рукоподатними, а нові партії, навпаки, все більше радикалізувалися. Це дозволило обом групам зблизитися.

Успіх Брекзиту та перемога Дональда Трампа у 2016 році переконали частину правоцентристських політиків у тому, що їм вигідніше перейти в табір правих популістів. Цим шляхом пішли партія «Фідес» багаторічного угорського прем’єра Віктора Орбана та партія ANO 2011 нинішнього голови уряду Чехії Андрея Бабіша. Член іспанської «Народної партії» Сантьяго Абаскаль разом зі прихильниками організував нову партію «Голос», а в Португалії політики, що відкололися від правоцентристських партій, створили партію «Досить!» на чолі з Андре Вентурою.

Праві популісти сьогодні: єдність і розкол

Спільними позиціями для правих популістів є посилення міграції, захист національної ідентичності та державного суверенітету, скорочення впливу органів ЄС на внутрішню політику. Вони протистоять політиці мультикультуралізму та виступають проти «Європейського зеленого курсу», спрямованого на боротьбу зі змінами клімату. До початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну багато правопопулістських партій висловлювали симпатію путінському режиму та співпрацювали з ним.

Після лютого 2022 року їм довелося відмежуватися від цієї підтримки. Проте більшість правих популістів протидіють допомозі своїх країн Україні та послідовно працюють над тим, щоб зруйнувати європейську солідарність. Це відрізняє їх від партій-членів групи «Європейські консерватори та реформісти», які загалом підтримують курс на підтримку Києва у протистоянні Москві. З переобранням Дональда Трампа у 2024 році зовнішньополітичним орієнтиром став курс нинішньої адміністрації президента США.

Вибори до Європарламенту 2024 року стали тріумфальними для правих популістів – вони впевнено стали третьою за величиною силою законодавчого органу ЄС. Але внутрішні суперечності не дозволили їм створити єдину фракцію. Основними стали суперечності між двома найбільшими партіями: французьким «Національним об'єднанням», яке під керівництвом Марін Ле Пен (дочки Жана-Марі Ле Пена) прагне створити собі імідж респектабельної політичної сили, та «Альтернативою для Німеччини», яка починалася як консервативно-ліберальна, але поступово все більше йшла на екстремістські позиції. Останньою краплею стали неоднозначні висловлювання високопоставлених членів АдН про нацистський режим (зокрема лідеру списку на виборах в ЄП Максімілана Краха, який заявив, що не всі, хто служили в військах СС були злочинцями), за якими не наступили серйозні санкції з боку керівництва партії.

В результаті цього було сформовано дві фракції: «Патріоти за Європу» — куди увійшли «Національне об'єднання» та більш помірковані партії, та «Європа суверенних націй» — навколо «Альтернативи для Німеччини». Погляди деяких ультраправих кандидатів, таких як поляк Гжегож Браун та румунка Діана Шошоаке, виявилися настільки радикальними, що їх не взяли до жодної з цих груп, і вони залишилися позафракційними.

«Патріоти за Європу»

Група «Патріоти за Європу», заснована на базі колишнього об'єднання «Ідентичність і демократія». Вона включає 84 євродепутатів. 29 з них входять до французького «Національного об'єднання». Угорську «Фідес» Віктора Орбана представляють 10 депутатами + 1 з її сателіта — угорської «Християнсько-демократичної народної партії». 7 депутатів в італійської «Ліги» та у чеської ANO 2011, по 6 в іспанської партії «Голос», нідерландської та австрійської «Партій свободи», 3 – у бельгійського «Фламандського інтересу», по 2 в польського «Національного руху» та португальської «Досить!» Одного депутата провели чеська партія «Присяга», грецька партія «Голос розуму», «Данська народна партія» та «Латвія на першому місці». До групи також доєднався обраний від «Республіканців» євродепутат Лоран Кастільйо. Таким чином, більшість найбільших і найвпливовіших правопопулістських сил увійшли саме до ПЗЄ. Вони ж приєдналися до європартії «Ідентичність і демократія», перейменованої у 2024 році також на «Патріоти за Європу».

«Європа суверенних націй»

«Альтернатива для Німеччини» провела до Європарламенту 15 депутатів. Оскільки у позафракційних депутатів слабша позиція в законодавчому органі ЄС, АдН було необхідно зібрати навколо себе ще щонайменше 8 обранців, що представляють щонайменше 6 країн, щоб сформувати нову групу. З цим вони успішно впоралися, сформувавши фракцію «Європа суверенних націй».

До неї увійшли також 3 депутати польської лібертаріанської партії «Нова надія» Славомира Менцена, 3 – з проросійської болгарської націоналістичної партії «Відродження», 2 – словацької «Республіка», а також по одному від чеської ультраправої «Свобода і пряма демократія», угорської «Наша батьківщина», литовської «Союз народ і справедливість» та французької «Реконкісти». Нещодавно до групи приєднався Роберто Ванначчі, лідер італійської партії «Національне майбутнє», що відкололася від «Ліги».

Всього до ЄСН входять 28 євродепутатів. У серпні 2024 року була заснована однойменна європейська політична партія, куди крім вищезгаданих увійшла нідерландська політична сила «Форум за демократію», створена противниками асоціації України з ЄС.

Вплив правих популістів

Таким чином, разом у ПЗЄ та ЄСН 112 депутатів. Це всього на 23 менше, ніж у другого за величиною «Прогресивного альянсу соціалістів і демократів» і на 36 більше, ніж у ліберальній групі «Оновити Європу». Попри розкол, обидві фракції правих популістів мають дуже схожі програми і найчастіше голосують синхронно. Тож вони представляють найбільшу силу опозиційну центристському альянсу.

Прем'єр-міністри Угорщини Віктор Орбан та Чехії Андрей Бабіш – найвпливовіший політики з їхнього табору, які засідають в Європейській Раді. Орбан відомий тим, що блокує санкції проти РФ та допомогу Україні. Бабіш поводиться біль прагматично. Нідерландська «Партія свободи» входила до правлячої коаліції, що розпалась у червні 2025 року. В інших країнах ЄС праві популісти з ПЗЄ та ЄСН перебувають в опозиції, попри те, що їхня популярність значно зросла за останні роки.

Читайте більше про політику Чехії та Андрія Бабіша у матеріалі СД Платформи: «Від формування до перших конфліктів: чого чекати Україні від нового уряду Чехії»

У Франції, Німеччині та деяких інших країнах частиною політичної культури є принцип «брандмауера», «фаєрвола» або «санітарного кордону» – домовленість між іншими мейнстримними партіями не входити з правими популістами в коаліцію. Це дозволило не допустити їх до влади, але призвело до того, що правий популізм став значною частиною населення сприйматися як реальна альтернатива право- та лівоцентристам, що змінювали один одного при владі і понесли відповідальність за всі кризи останніх років.

На цьому тлі серед частини консерваторів і лібералів зростає тенденція загравати з правим популізмом, повторюючи їхню риторику в сферах міграції та захисту клімату. На короткій дистанції це дозволяє залучити частину їхніх потенційних виборців, але в довгостроковій перспективі працює на ослаблення «санітарного кордону» та зміцнення позицій правих популістів у суспільстві.

Правопопулістські партії, все одно залишаються в меншості, а їхня репутація та внутрішні конфлікти навряд чи дозволять серйозно потіснити системні центристські сили на загальноєвропейському рівні. Проте успіхи на національному та регіональному рівні цілком ймовірні, оскільки в умовах численних кризових явищ голос популістів, що пропонують прості рішення для складних проблем, на жаль, стає голоснішим.