Що варто знати про соціал-демократів в Європейському Парламенті?

Така різношерста публіка в результаті не змогла співіснувати в одній організації, і згодом був створений Другий Інтернаціонал, вже без анархістів. Вже після приходу до влади в Росії більшовиків, прихильники Леніна відкололися і створили Комуністичний Інтернаціонал, що знаходився під повним радянським контролем. Більш помірковане реформістське крило, що було орієнтовано на ідеї німецьких економістів Карла Каутського і Едуарда Бернштейна після цього розколу сформувало політичну традицію, відому як соціал-демократія.

На відміну від комуністів, соціал-демократи не виступали за повний демонтаж існуючих інститутів та партійну диктатуру, а вважали, що суспільство можна привести до реальної демократії та соціалізму шляхом легальної політики та економічних реформ. Згодом це лягло в основу ідеї соціальної держави, побудованої в багатьох країнах Західної Європи після Другої Світової війни, за активної участі соціал-демократів. Головною їхньою опорою довгий час слугували масові профспілки, студентство та незахищені верстви населення, переважно міські, а також національні та релігійні меншини, які тривалий час зазнавали утисків у консервативному суспільстві.

Спадкоємцем Другого Інтернаціоналу став Соціалістичний Інтернаціонал, що діє донині, саме його партії-члени створили Партію європейських соціалістів у 1992 році. До цього, коли в 1952 році був скликаний попередник нинішнього Європарламенту, в ньому вже з'явилася група соціалістів, яка до 1994 року залишалася в ньому найбільшою, оскільки, на відміну від правих сил, у лівих був великий досвід міжнародного співробітництва. Соціал-демократи у Великій Британії, Німеччині, Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Австрії, а також у постфашистський період в Іспанії, Португалії та Греції були найбільшими партіями і нерідко отримували владу в державі. Не кажучи вже про Швецію та інші країни Північної Європи, завдяки політиці яких узвичаївся термін "скандинавський соціалізм". Італійські соціалісти були менш впливовими, але після Другої світової були постійними членами урядів, очолюваних християнськими демократами.

На відміну від соціал-демократичних партій старої Європи, у посткомуністичних країнах вони сформувалися на основі кадрів колишніх комуністів і мали іншу соціальну базу. Насамперед вони спиралися на чиновників, бюджетників та пенсіонерів, оскільки місцеві профспілки, як правило, із ними тісно не співпрацювали. Демократична партія в Італії, також утворилася на уламках Італійської комуністичної партії, колись найбільшої опозиційної сили Італії, ввібравши різні лівоцентристські сили: від соціал-лібералів до лівих католиків.

З переходом європейських країн на постіндустріальну економіку, а також після досягнення значних успіхів у побудові соціальної держави та боротьбі за права робітників, програма соціал-демократів ставала все більш центристською. Організовані в профспілки робітники завдяки політичному представництву їх інтересів стали набагато заможнішими і радикалізм минулих часів став для них вже не актуальним. До того ж їх кількість зменшилася через технічний прогрес та перенесення виробництва за межі Європи. Тому соціал-демократи відмовилися від ідеї побудови соціалізму та почали приділяти більше уваги питанням захисту довкілля, прав людини, особливо жінок та меншин. Внаслідок чого їх електоратом стала переважно міська інтелігенція, студентство та меншини. Також за соціал-демократів активніше голосують молодь та жінки, хоча в кожній країні ситуація може значно відрізнятися.

За результатами виборів до Європарламенту 2024 року фракція ПАСД залишається другою за чисельністю. До її складу входять 136 депутатів, що на троє людей менше, ніж минулої каденції. Вони представляють усі країни Євросоюзу, окрім Словаччини та Чехії. Словацькі партії «Напрямок – соціальна демократія» прем'єра країни Роберта Фіцо та «Голос – соціальна демократія» президента Петера Пеллегріні вступили в коаліцію з націоналістами, які почали проводити антиєвропейську та антиукраїнську політику, через що до ПАСД вони не увійшли, незважаючи на успіх на виборах. Чеські соціал-демократи не змогли подолати виборчий бар'єр.

Найбільше представництво в Іспанської соціалістичної робітничої партії та Італійської демократичної партії – по 20 депутатів. Решта 14 місць у Соціал-демократичної партії Німеччини, 11 – у Соціал-демократичної партії Румунії, 8 – у Соціалістичної партії Португалії. Інші країни представляють від 1 до 5 депутатів. Головою групи обрано представницю Іспанії Іраче Гарсія.

Більшість із цих партій представлені в Партії європейських соціалістів, але є три виключення. Трьох депутатів має французька ліволіберальна екологічна партія Публічний простір (Place publique), чий лідер Рафаель Глюксман є активним прихильником підтримки України у протистоянні російській війні та її вступу до Євросоюзу. По одному мандату у італійської лівохристиянської партії Солідарна демократія (DemoS) та у кіпрських націоналістів з Демократичної партії (DIKO), які на початку століття прийняли соціал-демократичну програму.

ПАСД, разом із правоцентристською групою Європейської народної партії та ліберальною групою «Оновимо Європу», складає центристську коаліцію, яка традиційно формує Єврокомісію та керівні органи Євросоюзу. Зокрема, за партійною квотою колишнього прем'єр-міністра Португалії, соціаліста Антоніу Кошта обрано головою Євроради, вищого органу організації, куди входять глави держав-членів.