Ціна закритого неба

Українці в паніці, зі страхом, зі сльозами на очах зрозуміли: почалася та сама Війна, у яку ми до останнього не вірили. Ми не вірили, що можна повторити злочини Другої світової війни, здійснити справжній геноцид українського народу, руйнувати інфраструктуру, дитячі будинки, школи, лікарні, бомбардувати пологові будинки, вбивати мирне населення та дітей.

Ми не вірили, що так можна!


Але росія це зробила.

Не думала, що у 21 столітті, я буду думати про те, чи прокинусь вранці живою!
Не думала, що запитання «як ти?», «як ви?» та відповіді на них «ми живі», «я живий (-а)» стануть буденними, а ранок - найбільшим щастям для людей, адже це ще один ранок, коли ти вижив, дякуючи нашим Збройним силам України (далі - ЗСУ).
Я не думала, що будильник знайшов новий звук - повітряна тривога.
Я не думала, що діти будуть співати гімн України у бомбосховищах замість колискових у теплих домівках.
Я не думала, що більше 6,5 мільйонів українців вимушені були виїхати за кордон через вторгнення росії.
Я не думала, що на очах у дітей війна буде забирати батьків, а батьки ніколи не побачать своїх дітей!
Я не думала, що постраждає більше 400 дітей. А більше 145 дітей загине. Це ж діти, які мріяли про щасливе безтурботне життя, якого у них уже ніколи не буде!

Я пишу свою розповідь про Війну у 21 столітті, про Війну, яка забрала тисячі життів, про Війну, яка поділила життя на «до» та «після», про Війну, яка перевернула світ й об'єднала нації, про Війну, яку будуть вивчати в школах і про яку будуть говорити віками, про Війну на моїй батьківщині - Україні!

Російські окупанти вдавались до різних шляхів наступів: переодягання у форму ЗСУ, вбивство українських жителів для пошуку харчів, пограбування цивільних авто, обстрілювання жителів, які стоять у черзі за хлібом, ракетні удари у нафтобази, заправні станції, телевежі … Вони обстріляли Бабин Яр у Києві, пам'ять, історію, біль нашої країни, відомий саме через масові розстріли у 1941—1943 роках, здійснені німецьким окупаційним командуванням під час Другої світової війни.

Уявіть, лише на 12 день війни жертвами збройної агресії росії стали 1 335 мирних українців: 474 цивільні людини були вбиті окупантами, ще 861 людина постраждала. Зараз цифри у рази вищі.

Більше 1300 ракет було випущено росією на мою країну!

На фото село Мархалівка у Київській області. Ігорь Мажаєв, якому 54 роки стоїть на розвалинах свого будинку. Він втратив дружину і 12-річну донечку під час удару ракети.

Росіяни розстрілюють евакуаційні колони мирних жителів. Розстрілюють жінок, дітей. Вбивають вихователів дитячих будинків, дитячих садочків та шкіл. Вони без жалю розстрілюють цивільні авто. Російські військові розстріляли виховательок дитячого будинку на Миколаївщині, які їхали змінити колег, внаслідок обстрілу загинуло троє виховательок, ще двоє — поранені.

13 зруйнованих та понад 246 обстріляних лікарень – це теж чиїсь відібрані життя, також відібрано право на лікування. Вбито шістьох та поранено 16 медиків…

У Гостомелі росіяни застрелили голову Гостомельської громади Юрія Прилипка та волонтерів Руслана Карпенка та Івана Зорю за те, що роздавали людям хліб та ліки.

Окупанти вбили 80-літнього Миколу Мамчура, який відмовився їх нагодувати. Українського пенсіонера застрелили прямо на порозі його будинку.

Вони обстрілюють пункти гуманітарної допомоги ракетами системи "Ураган". А ще вони використовують фосфорні боєприпаси - це ж хімічна зброя! А з території Білорусі постійно випускають балістичні ракети.

Нижче фото з Харківської області, окупанти розстріляли дівчинку та її бабусю, їх знайшли під завалами розбомбленого будинку.

Кожна історія українців унікальна і не схожа на іншу. Кожен із нас пережив біль, який закарбувався у нашому серці. Прочитайте, що діти України говорять про війну:

Віталій, 6 років, Київ: "Мамуся, мені тривожно від війни. Скажи, що КОНКРЕТНО Я можу зробити для перемоги? І щоб наші військові Путіна на шашлик пустили поскоріше?"

Війна — це кров, сльози та непоправні втрати щодня.

6-річній Мілані довелося в одну мить стати дорослою, коли на її очах загинула мама. 28 лютого життя цієї дитини було розділене на «до» та «після». В цей момент родина знаходилася поруч з Гостомелем на Київщині, ракета влучила просто в кімнату, де були всі люди. Тітці відірвало ступню, довелося ампутувати ногу до коліна. Решта отримали осколкові поранення. Але мамі Мілани — Діані — не пощастило найбільше. Вона загинула на очах чоловіка та двох дітей.

Мілана теж постраждала — осколки пошкодили нижні кінцівки, найбільші ураження отримала права ступня. Спеціалісти Охматдиту вже зробили дівчинці декілька операцій і піклуються про її здоров'я.

А деякі діти так і не народились. Багато вагітних жінок отримали поранення, або знаходяться в постійному стресі. А в Маріуполі. А що у Маріуполі?

Окупанти жорстоко розстріляли пологовий будинок.

Маріуполь, це місто - герой! Його 22 доби тримають в блокаді російські окупанти, більше 2600 загиблих маріупольців загинуло, адже не мали води, їжі, тепла. Російські агресори бомбордували Драматичий театр у Маріуполі, навколо якого були написані великі літери ДІТИ, це було бомбосховище у якому переховувались люди. Загинуло близько 300 осіб!

Російські нелюди у різних містах України вбивали чоловіків та ґвалтували жінок на очах у дітей. У Маріуполі окупанти кілька днів гвалтували жінку на очах у її 6-річного сина, пізніше вона померла від ран. Волосся сина посивіло. Це страх, як так можна? Слів бракує, щоб описати біль! Нелюди мають бути покараними.

Російські агресори створили справжню гуманітарну катастрофу, недопускаючи жодного транспорту, перешкоджаючи всім гуманітарним коридорам. Вони порушили всі домовленості на переговорах. Ці нелюди неодноразово обстрілювали цивільні автобуси та авто під час можливих евакуацій. Поранені, покалічені діти перебувають у реанімаціях. Уламки від ракет дістають з тіл маленьких янголів!


росія - це країна вбивця! Ми це не пробачимо, росія має відповісти за все!

Російські війська пошкодили вже понад 4500 житлових будинків, 100 підприємств та більше 400 закладів освіти. Зовсім без світла, води та тепла - понад 900 населених пунктів. Армія рф не воює, а вбиває мирних!

Від російських окупантів загинули журналісти, історики, телеведучі Америки, Великої Британії, ЄС.

У чому винні діти!? Окупанти цинічно вбивають українських дітей.

Більше 145 дітей загинуло! Скільки ще дітей повинно померти, щоб російські війська перестали стріляти?

Сотні дітей помирають у підвалах, бомбосховищах без їжі, медичної допомоги. Окупанти продовжують розстрілювати сім'ї та волонтерів при спробі заїхати, допомогти чи евакуюватися.

Скільком людям доведеться стікти кров'ю, чи загинути від голоду, щоб росія перестала нищити цивільний транспорт і пропускала гуманітарну допомогу?

Скільком людям доведеться зустрітися з цими нелюдами, вбивцями, мародерами?

Близько 300 людей поховано в братській могилі в українському місті Буча під Києвом. Нижче фото, жахливі свідчення звірств проти мирного населення. росія прийшла. Земля ніколи не пробачить вам цього! Російські матері, кого ви виростили???

Пишу цю статтю у 31 день війни, з гірким плачем у серці, адже щодня помирають невинні люди. Війна ведеться на території мирної України, яка завжди цінувала принципи демократії та верховенства прав людини, яка завжди була на стороні свободи!

Ми — українці намагаємось достукатись до сердець Америки, Великої Британії, Європи, Азії! Почуйте, побачте, допоможіть!

Ми відчуваємо підтримку світу: Stand with Ukraine, благодійні концерти, грошова допомога, санкції проти росії, військова зброя та техніка, прихисток для українців та гуманітарна допомога. Ми дякуємо добровольцям, з різних куточків світу, які приїхали допомогти Україні перемогти!

Але росія не припиняє вогонь, вона підступно щодня, щоночі випускає ракети, вбиває людей!!

Про Україну почув світ. Нас поливають градами, але ми стоїмо. Нас криють крилатими ракетами, а ми стоїмо. Нас обстрілюють танками, а ми не здаємось. Ми голими руками йдемо на танки. Ми коктейлями Молотова боремося із російськими окупантами, які хочуть захопити Херсон, Гостомель чи Харків.

Багато хто не вірив, що у нас є така сила, що ми не боїмось. А як же паніка, безнадія, страх? Ми не відчуваємо це. Війна забрала ці почуття. Ми відчуваємо силу, силу української нації. Ми відчуваємо відповідальність за свою країну. Ми відчуваємо підтримку один одного. І кожен на своєму місці: хтось захищає небо, хтось робить бандерівське смузі, хтось доставляє гуманітарну допомогу, хтось психологічно допомагає діткам, а хтось працює на інформаційному фронтіє, щоб світ побачив, які злочини скоює росія.