Російська стратегія України: гра в імітацію?

Відповіді на це питання майже завжди емоційні. Обіцянки миру, розведення військ, «нормандський формат», призначення нових облич - усі ці кроки президента породили хвилю сподівань і спекуляцій. Оптимісти очікували прогресу і перемог, песимісти ж прогнозували «зраду».

У результаті ні ті, ні інші не отримали бажаного. Розбіжності з Росією очікувано виявилися завеликими для того, щоб досягти згоди. Не виправдалися і надії на те, що Захід побачить готовність України до мирних переговорів і натисне на Москву. Ми повернулися до добре знайомого стану «ні миру, ні війни», який створює простір для подальших спекуляцій в інтересах окремих політичних сил і не дозволяє вирішити найбільш нагальні проблеми нашої зовнішньої політики. Популярний вираз «вікно можливостей» втратив сенс.

У цьому розумінні стратегія В. Зеленського нічим не відрізняється від тієї, що була за часів П. Порошенка. Нинішня адміністрація повторює старі помилки, серед яких можна виділити дві основні.

Відповідь на це питання криється у сприйнятті Росією переговорного процесу. Для Путіна у врегулюванні конфлікту грає роль лише «мінський формат». «Нормандські» зустрічі потрібні лише для того, щоб досягнуті домовленості були гарантовані на міжнародному рівні. У такому випадку Росія стане одним із їх гарантів і досягне одразу двох цілей: дотисне Україну і разом із Францією і Німеччиною почне будувати новий безпековий порядок у Європі. Тому «нормандський формат» вторинний для Путіна і він легко «продав» нам зустріч у Парижі в грудні. У Москві розуміли, що Україна, як максимум, може лише представити оновлений план урегулювання - але не зробила цього, обмежившись лише технічними питаннями обміну полоненими, розведення військ і розмінування. Тим самим ми втратили часто згадуване «вікно можливостей». Наслідком цього стали чергові обстріли, які показали, що спроби залишити все як є і сподіватися на слабкість Росії матимуть свою ціну.

Наше сприйняття цих форматів є прямо протилежним - і в цьому криється ключова проблема. Не висуваючи власних проєктів урегулювання, Україна не контролює не лише переговорів, а й можливості Росії до подальшої агресії. Це означає, що за кожну спробу активізувати роботу «нормандського формату» Кремль виставлятиме Україні рахунок у вигляді нових загиблих на лінії зіткнення, обстрілів та ультиматумів і переговори не просуватимуться. За таких умов серед трьох можливих сценаріїв врегулювання – все як є, заморожений конфлікт і мир – перший є найбільш вірогідним із потенціалом до загострення для того, щоб схилити Україну до російських умов і позбавити нас будь-яких важелів впливу на ситуацію.

Такі важелі досі є. Одним із можливих варіантів може бути відмова від контролю над кордоном і вимога введення тимчасової міжнародної адміністрації ООН на Донбасі. Вона відрізняється від миротворчих сил тим, що включає не лише військову, а й цивільну складову - створення органів влади. Цей інструмент можна використати, щоб перетворити вимогу Росії про реінтеграцію ОРДЛО на її слабкість. Маючи міжнародну адміністрацію, Україна значно зменшить здатність Москви до вільного застосування сили на сході і вивільнить ресурси для участі у військових і цивільних місіях ЄС, щоб зблизити наші безпекові інтереси. Своєю чергою, пізніше це можна обміняти на перехід адміністрації ООН під управління ЄС. Питання Криму в такому випадку вигідніше залишити за дужками, щоб уникнути пакетної домовленості про визнання його частиною Росії. Санкції за незаконну анексію півострова проти РФ будуть збережені, оскільки для Заходу це зручний інструмент тиску на Москву.

Тим самим Україна зможе вийти з «сірої зони» європейської безпеки і перетворитися з проблеми на партнера. Якщо ми справді хочемо стати невід'ємною частиною «справжньої» Європи з ЄС і НАТО, нам потрібен власний проєкт цієї Європи. Він повинен виходити з реалістичного бачення міжнародно-політичної реальності, а не імітації руху до миру без візії майбутнього. Тоді наші шанси на перемогу в цій грі підвищаться.