Політика

Російська стратегія України: гра в імітацію?

Після приходу В. Зеленського до влади минув рік. За цей час у бік очільника держави звучали різні посили: хтось називав його «президентом миру», інші - зрадником національних інтересів. Утім, і тих, і інших об'єднує одна річ: очікування змін, які б привели до успіхів України в зовнішній політиці і перемоги над Росією.
Сілвестер Носенко
експерт-міжнародник
Чи відрізняється стратегія В. Зеленського від стратегії П. Порошенка ?
Відповіді на це питання майже завжди емоційні. Обіцянки миру, розведення військ, «нормандський формат», призначення нових облич - усі ці кроки президента породили хвилю сподівань і спекуляцій. Оптимісти очікували прогресу і перемог, песимісти ж прогнозували «зраду».

У результаті ні ті, ні інші не отримали бажаного. Розбіжності з Росією очікувано виявилися завеликими для того, щоб досягти згоди. Не виправдалися і надії на те, що Захід побачить готовність України до мирних переговорів і натисне на Москву. Ми повернулися до добре знайомого стану «ні миру, ні війни», який створює простір для подальших спекуляцій в інтересах окремих політичних сил і не дозволяє вирішити найбільш нагальні проблеми нашої зовнішньої політики. Популярний вираз «вікно можливостей» втратив сенс.

У цьому розумінні стратегія В. Зеленського нічим не відрізняється від тієї, що була за часів П. Порошенка. Нинішня адміністрація повторює старі помилки, серед яких можна виділити дві основні.
Старі-нові помилки
По-перше, це хибне уявлення про роль нашої держави і Росії в міжнародній політиці. З 2014 по 2019 рр. у вищих ешелонах влади в нас висувалася думка, що Україна захищає весь цивілізований світ від російської загрози. Проблема в тому, що жодна європейська держава не готова підтримати таку позицію у двосторонніх відносинах із Москвою, розірвати дипломатичні відносини і накласти більш жорсткі санкції. І це пов'язано не стільки із залежністю від російського газу чи нерозумінням позиції України.

На Заході Росія була і залишається потужним, хоч і незручним, суб'єктом міжнародної політики, який здатен впливати на світову стабільність. За красномовними формулюваннями про «стратегічний контрнаступ» Кремля проти США і ЄС приховуються суто прагматичні мотиви співпраці - але на російських умовах, за якими Москву визнають рівноправним партнером.
Зокрема, це проявилося в нещодавніх спробах налагодження співпраці між очолюваним РФ Євразійським економічним союзом та ЄС, а ще раніше - у вигляді ідеї «спільних просторів», Партнерства для модернізації, Петербурзького діалогу і Мезеберзької ініціативи. Цей список значною мірою залишався актуальним і після російської агресії проти Грузії у 2008 р., і є підстави вважати, що так буде й у найближчому майбутньому через інші фактори. Зростання впливу Китаю створюватиме проблему для Заходу у глобальній розстановці сил. У цьому сенсі збереження діалогу з Росією як близьким партнером КНР - необхідний елемент складної гри, яка триватиме десятиліттями. Швидше за все, це розуміють і в Кремлі. Утвердження Китаю в історичних сферах впливу РФ - Центральній Азії і Східній Європі - може ускладнити «гібридну» тактику Москви й завадити подальшому зближенню з Пекіном.

Тому путінський режим прагне діалогу із Заходом, а своєю агресивністю і порушенням міжнародного права хоче покращити свої переговорні позиції. Тут можна згадати ще одного потужного гравця - Індію. Для неї зниження ролі і послаблення Росії призведе до зникнення балансу в і без того складних відносинах із Китаєм, а отже створить загрозу конфлікту, який втягне й інші великі держави. Про всі ці чинники забувають прихильники думки, що Захід більше не вміє мислити стратегічно. У таких умовах захист інтересів України на шкоду довгостроковим пріоритетам стає нераціональним. Тому слова В. Зеленського про те, що побудова справжньої Європи можлива лише з Україною є лише іншою версією тієї ж помилки.
Другою помилкою є нерозуміння слів «дипломатичне врегулювання конфлікту». В Україні вони набувають двох крайніх значень: це або загальні фрази про безальтернативність Мінських домовленостей і надії на «нормандський формат», або думка, що домовлятися з Росією - це марна справа, здача національних інтересів і що ключ до миру знаходиться в Кремлі. Такі протилежні погляди призводять лише до поляризації суспільства, за якою не видно потреби в стратегії відносин із Москвою. За президентства П. Порошенка Росію називали агресором більш явно, ніж зараз, але простір для тлумачень був і зберігається досі.

Ми продовжуємо вести переговори з РФ без розуміння їх призначення, а тому обмежуємося технічними питаннями обміну полонених, розмінування і т.д. Україна, як і раніше, не намагається керувати переговорним процесом і залишає все на волю випадку. За такою імітацією діяльності приховується реальність, у якій Захід і Росія поступово вчаться співіснувати в умовах конфлікту і грати на інтересах одне одного. За таких обставин нашим найбільшим ворогом стає прогнозованість: розмови про цінність ЄС і НАТО та російське зло. Єдине, що ми змогли запропонувати Європі - це повернення до «холодної війни», чого вона явно не хоче.

Чого варто очікувати у відносинах із Москвою в подальшому?
Відповідь на це питання криється у сприйнятті Росією переговорного процесу. Для Путіна у врегулюванні конфлікту грає роль лише «мінський формат». «Нормандські» зустрічі потрібні лише для того, щоб досягнуті домовленості були гарантовані на міжнародному рівні. У такому випадку Росія стане одним із їх гарантів і досягне одразу двох цілей: дотисне Україну і разом із Францією і Німеччиною почне будувати новий безпековий порядок у Європі. Тому «нормандський формат» вторинний для Путіна і він легко «продав» нам зустріч у Парижі в грудні. У Москві розуміли, що Україна, як максимум, може лише представити оновлений план урегулювання - але не зробила цього, обмежившись лише технічними питаннями обміну полоненими, розведення військ і розмінування. Тим самим ми втратили часто згадуване «вікно можливостей». Наслідком цього стали чергові обстріли, які показали, що спроби залишити все як є і сподіватися на слабкість Росії матимуть свою ціну.

Наше сприйняття цих форматів є прямо протилежним - і в цьому криється ключова проблема. Не висуваючи власних проєктів урегулювання, Україна не контролює не лише переговорів, а й можливості Росії до подальшої агресії. Це означає, що за кожну спробу активізувати роботу «нормандського формату» Кремль виставлятиме Україні рахунок у вигляді нових загиблих на лінії зіткнення, обстрілів та ультиматумів і переговори не просуватимуться. За таких умов серед трьох можливих сценаріїв врегулювання – все як є, заморожений конфлікт і мир – перший є найбільш вірогідним із потенціалом до загострення для того, щоб схилити Україну до російських умов і позбавити нас будь-яких важелів впливу на ситуацію.

Наше сприйняття цих форматів є прямо протилежним - і в цьому криється ключова проблема. Не висуваючи власних проєктів урегулювання, Україна не контролює не лише переговорів, а й можливості Росії до подальшої агресії. Це означає, що за кожну спробу активізувати роботу «нормандського формату» Кремль виставлятиме Україні рахунок у вигляді нових загиблих на лінії зіткнення, обстрілів та ультиматумів і переговори не просуватимуться. За таких умов серед трьох можливих сценаріїв врегулювання – все як є, заморожений конфлікт і мир – перший є найбільш вірогідним із потенціалом до загострення для того, щоб схилити Україну до російських умов і позбавити нас будь-яких важелів впливу на ситуацію.
Чи є в України можливості впливати на ситуацію?
Такі важелі досі є. Одним із можливих варіантів може бути відмова від контролю над кордоном і вимога введення тимчасової міжнародної адміністрації ООН на Донбасі. Вона відрізняється від миротворчих сил тим, що включає не лише військову, а й цивільну складову - створення органів влади. Цей інструмент можна використати, щоб перетворити вимогу Росії про реінтеграцію ОРДЛО на її слабкість. Маючи міжнародну адміністрацію, Україна значно зменшить здатність Москви до вільного застосування сили на сході і вивільнить ресурси для участі у військових і цивільних місіях ЄС, щоб зблизити наші безпекові інтереси. Своєю чергою, пізніше це можна обміняти на перехід адміністрації ООН під управління ЄС. Питання Криму в такому випадку вигідніше залишити за дужками, щоб уникнути пакетної домовленості про визнання його частиною Росії. Санкції за незаконну анексію півострова проти РФ будуть збережені, оскільки для Заходу це зручний інструмент тиску на Москву.

Тим самим Україна зможе вийти з «сірої зони» європейської безпеки і перетворитися з проблеми на партнера. Якщо ми справді хочемо стати невід'ємною частиною «справжньої» Європи з ЄС і НАТО, нам потрібен власний проєкт цієї Європи. Він повинен виходити з реалістичного бачення міжнародно-політичної реальності, а не імітації руху до миру без візії майбутнього. Тоді наші шанси на перемогу в цій грі підвищаться.
Думки автора можуть не завжди співпадати з позицією СД Платформи


26.05.2020
Did you like this article?