cоціалка

Як коронакриза змінила освіту

Пандемія COVID-19, безперечно, стала одним із найсерйозніших викликів сьогодення. Освітяни одні з перших відчули на собі наслідки поширення епідемії.
Світлана Бульбенюк
канд. політичних наук, доцент, активістка ГО «Прогресильні», ГО «СД Платформа»

Перед національними системами освіти вперше з часів Другої світової війни постала нагальна необхідність тотального закриття шкіл та університетів.

На середину березня 2020 р. майже 1 млрд. учнів і студентів у світі опинилися на карантині. І студенти, і викладачі несподівано для себе були вимушені навчатися й навчати, взаємодіяти у незвичних умовах. У деякому сенсі, відбувся глобальний соціальний експеримент в освіті. І ми всі є його учасниками.
Як пандемія вплинула на освіту?
По-перше, освіта повністю перейшла в онлайн. Якщо і раніше більш-менш «просунуті» освітяни користувалися месенджерами, насамперед вайбером та телеграмом, то коронакриза змусила застосовувати нові канали комунцікації в освітньому процесі навіть противників діджиталізації. Адже месенджери в період карантину є оптимальним засобом донесення інформації: оперативно, з можливістю верифікації повідомлення та отримання максимально швидкої відповіді.

До того ж, в освітянському лексиконі вже надовго закріпилися такі поняття, як «ZOOM-конференція», «Skype-конференція», «Google Сlassroom», «Google Suite/Docs», «Moodle», «Office 365».

Власне, усі перелічені інструменти та технології дистанційного навчання є надзвичайно затребуваними. Єдине, що варіативність їх поєднання залежить від волі самого вчителя/викладача, від наказів чиновників та особливостей тієї чи іншої національної системи освіти. Тому, скажімо, частина представників освітянського середовища погоджується з тезою про недоцільність створення єдиної інформаційної платформи для закладів вищої освіти (ЗВО) в Україні. Зокрема, це питання обговорювалося на онлайн зустрічі від ГО «Прогресильні» з п. Шаровим, Генеральним директором Директорату вищої освіти і освіти дорослих МОН України.

Після спілкування з освітянами, можна виокремити деякі рекомендації щодо специфіки застосування онлайн-форматів у процесі навчання. По-перше, доцільним є створення своєрідного Кодексу онлайн-етикету – не обов'язково нормативно оформленого, втім від того не менш важливого, переліку правил і норм, які регламентуватимуть основні моделі взаємодії викладачів, студентів, адміністрації та батьків.
По-друге, на державному рівні в багатьох країнах світу досі не унормована така важлива складова прав людини і громадянина, як права в інформаційному просторі (права 4-го покоління). Особливості нормативного регулювання онлайн-практик освітнього процесу, безумовно, є невід'ємною складовою прав людини в інформаційному просторі.

По-третє, досвід дистанційного навчання у вищій школі під час карантину показав, що класичні лекції та величезні лекційні потоки на 120-150 студентів фактично відійшли у минуле. Провідні університети світу вже кілька років пропонують ознайомитися з онлайн-лекціями або з цілісними онлайн-курсами своїх професорів. Тому можна стверджувати, що лекційна форма викладання начального матеріалу в її класичному вигляді стає радше архаїзмом.

По-четверте, є заклади освіти, які мають роками напрацьоване методичне і методологічне забезпечення процесу дистанційного навчання. Але водночас є конкретні викладачі, які сприйняли необхідність переходу в онлайн, як механічне переведення комунікації зі студентами в месенджери або у формат односпрямованого листування електронною поштою, коли вчитель/викладач надсилає завдання без жодних пояснень. Причому, є приклади, коли єдиним різновидом подібних завдань є вимога написання рефератів по кожній темі від руки або створення студентами тестових завдань з певної дисципліни (таким чином деякі наші колеги делегують виконання власного методичного навантаження студентам). Дистанційне навчання в такому вигляді фактично зводиться до самостійної роботи студентів без жодного фідбеку з боку викладача.
Що робити далі?
Зрозуміло, що коронакриза навряд чи закінчиться швидко, тому розробка і впровадження якісно іншого формату навчання є першочерговою потребою. Також існує необхідність у формуванні та подальшому впровадженні у практику критеріїв KPI не тільки для представників адміністрації закладів освіти (для ректорського корпусу або керівників структурних підрозділів), але й для викладачів. Адже коронакриза наочно продемонструвала ще одну величезну проблему вітчизняної системи освіти: у той час, коли одні викладачі десятиліттями не змінюють методологічне і теоретичне наповнення своїх курсів і мають нульовий або вкрай низький рівень цифрової грамотності, інші колеги намагаються постійно професійно зростати, опановувати нові методики й інструментарій викладання.

Однак, на розмір заробітної плати або кар'єрні перспективи це не впливає.

Критерії оцінки діяльності викладача мають бути унормовані, аби позбутися суб'єктивних оцінок, які часто базуються на особистісних симпатіях/антипатіях керівництва. До того ж, самі студенти у неформальному спілкуванні зізнаються, що є такі викладачі, які фактично самоусунулися на час карантину від процесу викладання або ставляться до нього максимально пасивно.

А як же закордоном?
Кейс Швеції є цікавим. У країні карантин офіційно не був оголошений. Але медики і політики закликали громадян добровільно дотримуватись режиму самоізоляції. Усі вищі навчальні заклади, гімназії та навчальні заклади системи освіти для дорослих були переведені на дистанційне навчання. Оскільки навчальні плани і навчальні програми у більшості закладів освіти Швеції є доволі гнучкими й адаптивними, подібні обмеження не сприйнялись як екстраординарні. При цьому, основною вимогою було соціальне дистанціювання.

Білорусь – чи не єдина країна в Європі, де президент публічно заперечив небезпеку COVID-19. Офіційно карантин не запроваджений, втім, наприклад, у школах країни після 3-тижневих весняних канікул відвідуваність учнів не перевищує 30-40%. Фактично самі батьки запроваджують карантин для своїх дітей. Університети де-юре працюють, де-факто багато що залежить від рішень університетської адміністрації. Поширеними практиками стали: запровадження вільних від навчання днів, днів дистанційного навчання, розведення по часу початку занять для різних потоків і курсів. Головна мета цих практик – забезпечити перебування у стінах навчального закладу не більше ніж третини студентів.

У ФРН пані канцлерка заявила, що всі учні повинні мати можливість повернутися у класи до літніх канікул. Втім, у інших країнах, зокрема Італії та Іспанії, відновлення навчання у закладах вищої освіти до початку літніх канікул не планується.

Які наслідки для освіти від пандемії?

Коронакриза стала викликом для національних систем освіти на усіх континентах, породжуючи не завжди сприятливі соціальні наслідки. Існує серйозний ризик погіршення загального рівня освіченості дітей і молоді та подальше соціальне розшарування, адже діти із заможних родин завжди матимуть більше можливостей для індивідуального навчання. Дистанційне навчання не завжди доступне для дітей і молоді з бідних сімей, які часто проживають у віддалених місцевостей. Там доступ до Інтернету відсутній або є неякісним.

Тож нині питань поки є більше, ніж відповідей. Але пам'ятаймо, що у кожній проблемі варто вбачати виклик, а в кризі – потенційну можливість.

Did you like this article?