Що варто знати про християнських демократів у Європарламенті?

Фракція Європейської народної партії – найбільша у Європарламенті, хоча так було не завжди.

Донедавна у більшості країн Європи було дві великі політичні сили: консерватори-правоцентристи та соціал-демократи, які боролися за владу, а решта могли бути лише молодшими партнерами по коаліції. Але консервативні партії мали різну природу та історію, через що їхнє остаточне об'єднання на європейському рівні так і не відбулося. Зараз практично всі правоцентристські партії входять до групи ЄНП, вони представляють різні політичні течії, що мають різну історію. Тому єдність усередині фракції є досить умовною.

Базовою для ЄНП стала ідеологія християнської демократії, яка базується переважно на соціальній доктрині католицької церкви. Вона постала у відповідь на успіхи робітничого руху, у спробі залучити маси виборців із різних верств суспільства, включаючи робочих. Християнські демократи позиціонували себе представниками всього народу, на противагу соціалістам, які спиралися на найманих працівників. Їхніми цінностями стали солідарність, етичність, опора на традиційні громадські інститути, на противагу сильній державі, захист приватної власності за сприяння благодійності, соціально-ринкова економіка, спрямована на підтримку соціально незахищених верств населення. Ці ідеї справді знайшли відгук серед виборців, і в багатьох країнах з католицькою більшістю з'явилися сильні християнсько-демократичні партії. Після Другої Світової війни вони заповнили вакуум на правому фланзі, що утворився в результаті краху фашистських режимів. Християнсько-демократичні партії стали провідними політичними силами у ФРН, Італії, Бельгії, Люксембурзі, Австрії та Нідерландах, Ірландії, пізніше в Іспанії та Португалії.

Серед протестантів ідеї католицької соціальної доктрини, зі зрозумілих причин, популярними довгий час не були, а оскільки їхні церкви роздроблені, то запропонувати позитивну політичну програму не змогли (хоча німецькі та голландські протестанти в результаті долучилися до християнсько-демократичних партій). Внаслідок цього консервативні виборці частіше голосували за лібералів, що породило групу ідей, відому як ліберальний консерватизм. Він з’явився насамперед як опозиція соціалізму, тому, на відміну від християнської демократії, більше спирався на індивідуалізм та ідеї вільного ринку.

Оскільки партії формувалися незалежно одна від одної, вони могли також різнитися між собою. Так британська та данська консервативні партії були набагато правішими, ніж шведська «Поміркована» та фінська «Партія національної коаліції». Після падіння комуністичних режимів у Східній Європі саме ліберальний консерватизм став ідеологією правоцентристських партій. Це ж сталося і в Греції, де однією з провідних стала партія «Нова Демократія», а також в Італії, де після низки корупційних скандалів розвалилася Християнсько-демократична партія та її замістив праволіберальний проєкт Сільвіо Берлусконі «Вперед, Італія!».

Особлива ситуація склалася у Франції, де нішу християнської демократії зайняли ідеї президента Шарля де Голля, які полягали у побудові сильної незалежної французької держави, «патрона» своїх громадян. Французькі християнські демократи втратили популярність і об’єдналися з лібералами у Французький демократичний союз, представник якого Валері Жискар-д’Естен, у 1974-1981 роках був президентом Республіки.

Така роздробленість правоцентристських сил заважала створити у Європарламенті єдину фракцію. Каменем спотикання стала євроінтеграція: християнські демократи переважно виступали за її поглиблення, а британські та данські консерватори, голлісти, а пізніше чеська Громадянська демократична партія – проти. Згодом переваги євроінтеграції стали очевидними та більшість партій правого центру, включаючи данських консерваторів, влилися у фракцію Європейської народної партії, яка в 1999 році таки стала найбільшою в Європарламенті, і є такою й досі. Британські консерватори пішли на союз із більш правими партіями, створивши групу Європейських консерваторів та реформістів, а після Брекзиту залишили свої місця.

Незважаючи на серйозні розбіжності у позиціях окремих партій, усередині ЄНП є проєвропейський консенсус, на підставі якого де-факто існує коаліція в Європарламенті між ЄНП, соціал-демократами та лібералами. В результаті чого, найважливіші посади голови Європейської комісії та Президента Європарламенту обіймають представники ЄНП Урсула фон дер Ляєн (ФРН) та Роберта Мецола (Мальта).

За підсумками останніх виборів членами фракції є 188 осіб, що більше, ніж у всіх попередніх скликаннях. До неї входять представники всіх 27 держав-членів ЄС.

Найбільше представництво (31 депутат) у Німеччини: Християнсько-демократичний союз – 23 депутати, Християнсько-соціальний союз (Баварія) – 6, Екологічна демократична партія та Партія сімей – по одному. До речі, останні дві не входять до ЄНП, а є частиною інших партійних об’єднань. 23 депутати від Польщі: 20 від Громадянської платформи, двоє від Польської народної партії та один від Польської ініціативи. 22 депутати є членами іспанської Народної партії. Інші політичні сили мають менш ніж 10 депутатів. Варто зазначити, що партію «ФІДЕС», проросійського прем'єра Угорщини Віктора Орбана, що змістилася далеко вправо, у складі фракції замінила партія «Повага і свобода» Петера Мадяра, який вважається його найперспективнішим конкурентом.

Хоча група ЄНП є найбільшою за весь час свого існування, партії правого центру переживають кризу в таких ключових країнах, як Франція та Італія.

У Франції голлістська партія Республіканці розкололася надвоє, після того, як значна її частина, разом з головою Еріком Сіотті, вирішила укласти союз з ультраправим Національним об'єднанням Марін Ле Пен. Внаслідок чого, Республіканці провалилися на парламентських виборах, і майбутнє партії непевне. Голлістам не звикати створювати нові політичні проєкти, але до цього вони не мали такого потужного конкурента з правого флангу.

«Вперед, Італія!» хоч і залишається у великій політиці після смерті Берлусконі, але навіть у правлячому правоцентристському альянсі знаходиться на других ролях, після націоналістів «Братів Італії» Джорджії Мелоні.

У Нідерландах, Бельгії, Данії консерватори давно не є провідними політичними силами. У багатьох інших країнах правоцентристи зазнають тиску з боку націоналістів та євроскептиків - і це може вплинути на розклад сил у Європі. Але поки що ЄНП та її фракція в Європарламенті залишаються одним із стовпів єдиної Європи.