«Оновити Європу» — Ліберали та центристи у Європейському Парламенті

Історичний контекст: від прогресивності в консерватизм і до центру

Сучасний європейський лібералізм веде свою спадкоємність від ідей епохи Просвітництва, які отримали своє втілення в Американській та Великій французькій революціях, та подальших суспільних процесах. Ліберали вважали себе поборниками особистих свобод і прогресу, і протиставляли консерваторам-монархістам, котрі прагнули зберегти соціальний устрій, заснований на ієрархії та привілеях. Під знаком боротьби лібералів і консерваторів пройшло все XIX століття, і вона, де-факто, завершилася перемогою перших, коли після Першої Світової війни більшість європейських монархій були зруйновані або обмежені конституціями.

Ліберали підняли на прапори ідеї рівності перед законом, свободи торгівлі, економічної діяльності, слова та віросповідання, відокремлення релігії від держави. Ліберальні уряди, що приходили до влади, на практиці проводили непослідовну політику, найчастіше в інтересах великого промислового і торгового капіталу, який, витіснивши великих землевласників, став новим привілейованим класом.

Соціальне розшарування і жахливі умови праці робітників викликали напругу у суспільстві, що призвело до появи масового робітничого руху, з якого вийшла сучасна соціал-демократія, а також розколу лібералів на лівих і правих. Праві ліберали залишилися вірними догматам вільного ринку, ліві поставили в центр політики соціальний баланс, тобто створення такої суспільної системи, яка дозволить зменшити нерівність і допоможе кожному члену суспільства реалізуватися. Згодом ідеї правих лібералів були сприйняті консерваторами, а лівих - соціал-демократами й (згодом) зеленими. Це дозволяє говорити про те, що сучасна європейська система у своїй основі керується принципами лібералізму. Саме ці цінності стали основою Загальної Декларації прав людини, національних конституцій та статутів міжнародних організацій, серед яких ЄС. Проте, після завершення Другої світової війни партії ліберальної традиції тривалий час перебували на другорядних ролях, з яких почали виходити на перший план лише відносно нещодавно.

Історичні та регіональні особливості європейських лібералів дозволяють підтримувати на континентальному рівні видимість єдності, при збереженні внутрішньої різноманітності. Ще після Першої світової війни було створено міжнародне об'єднання переважно європейських соціал-ліберальних партій «Міжнародна Антанта радикальних і близьких до них демократичних партій». На тлі успіхів Нового курсу в США та перемоги союзників у Другій світовій більшість ліберальних партій у Європі включили до своїх програм ліві елементи, тим самим витіснивши класичних лібералів на маргінальні позиції. Це дозволило створити континентальний блок партій, які пройшли різні шляхи еволюції, що в результаті привели їх до політичного центру.

Сучасні ліберали в Європарламенті

Нинішня фракція Європейського Парламенту «Оновити Європу» - вдала ілюстрація «єдності у різноманітті» сучасного європейського мейнстримного лібералізму. Її було створено за результатами виборів 2019 року за ініціативи президента Франції Еммануеля Макрона на основі партій, які раніше входили до групи «Альянс лібералів та демократів за Європу». Та, у свою чергу, складалася з депутатів однойменної європейської політичної сили, а також партій-членів центристської «Європейської демократичної партії». Завдяки цьому переформатуванню стало можливим приєднання до групи партії Макрона, що складається з колишніх лівих республіканців та правих соціалістів. Таким чином, у Європарламенті було сформовано сильний проєвропейський центристський альянс, який увійшов до тимчасової коаліції із соціал-демократами та «Європейською народною партією».

Порівняно з минулим скликанням Європарламенту фракція значно зменшилася: зі 102 до 77 депутатів. Вдвічі меншою стала кількість депутатів від Франції та Румунії, не пройшла прохідний бар'єр колись успішна іспанська партія «Громадяни», а чеські популісти з партії ANO 2011 олігарха Андрія Бабіша, чия присутність у групі лібералів завжди виглядала дивно, пішли на союз з ультраправими. Інші країни свою присутність у фракції, в основному, зберегли.

Попри зазнані втрати, Франція зберігає у групі «Оновити Європу» найбільше представництво - 12 депутатів. Усі вони входять до коаліції Еммануеля Макрона, причому шість із них представляють безпосередньо президентську партію «Відродження». Ще три - члени Демократичного руху, ключової політичної сили в Європейській демократичній партії. Двоє депутатів із праволіберальної партії «Горизонти», колишнього республіканця Едуара Філіпа, один – зі Спілки демократів та незалежних, єдиного члена АЛДЄ. Також Францію представляє італійський політик Сандро Гоці, член партії «Жива Італія», що входить до ЄДП. Від самої Італії депутатів, які входять до ліберальної фракції, обрано не було.

Друге за кількістю представництво у Німеччини: п'ять депутатів із «Вільної демократичної партії» (АЛДЄ) та троє, які представляють «Вільних виборців». Друга політична сила - це об'єднання, регіональних списків незалежних кандидатів, яке нещодавно набуло популярності в країні. На європейському рівні входить до ЄДП.

Семеро депутатів в «Оновити Європу» у Нідерландів. Чотири від правішої Народної партії за свободу і демократію експрем’єра Марка Рютте, і три від соціал-лібералів з партії «Демократи 66». Обидві – члени АЛДЄ.

Шість депутатів у партії «Прогресивна Словаччина» (АЛДЄ), що робить її поряд із французьким «Відродженням» найбільшою партією групи. У період, коли президенткою країни була висунута ПС Зузана Чапутова, Словаччина була надійним союзником України.

Ірландія також має шість депутатів, але вони представляють різні партії. Найбільше представництво у «Фіанна Файл», раніше націоналістичної та радикально антибританської політичної сили, яка згодом змістилася в центр і вступила до АЛДЄ. Один депутат у новоствореної партії «Незалежна Ірландія» (ЄДП), а колишній лейборист Майкл МакНамара - безпартійний.

Від франкомовного регіону Бельгії обрано трьох депутатів з «Реформістського руху» (АЛДЄ) та одного з «Залучених», колись християнсько-демократичної партії, яка нещодавно перейшла з «Європейської народної партії» до ЄДП. Про неї, як і французький «Демократичний рух», ми писали у жовтневому матеріалі про прогресивних християнських демократів. «Відкриті фламандські ліберали та демократи» представлені одним депутатом. Загалом від Бельгії у фракції їх п'ятеро.

Також п'ять депутатів від Болгарії. Троє з «Руху за права та свободи» (АЛДЄ) - партії турецької меншини. Ще два болгарські депутати з антикорупційної партії «Продовжуємо зміни».

Від Данії в ОЄ два депутати від аграрної партії «Венстре», і по одному із Соціал-ліберальної партії та праволіберальної партії «Помірні» колишнього прем'єра країни Ларса Фокке Расмуссена. Перші дві – члени АЛДЄ.

Швецію, Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, Словенію, Австрію, Люксембург, Іспанію та Португалію представляють від 1 до 3 депутатів. Більшість із них із партій членів АЛДЄ, за деякими винятками.

Баскська націоналістична партія, чий єдиний депутат від якої представляє в «Оновити Європу» Іспанію, давно входить до ЄДП, на відміну від іншої партії-представниці етнічної меншості - фінської Шведської народної партії, що входить до АЛДЄ. Депутат від румунської Партії народного руху, що входить до ЄНП, приєднався до групи ОЄ. Словенський екологічний «Рух свободи» та «Польща 2050» поки що не входять до європейських об'єднань.

Аграрні політичні сили також представлені в «Оновити Європу» шведською та фінською «Партіями центру», які з датською «Венстре» формують окрему політичну традицію, хоч і давно афілійовані з АЛДЄ.

Помітно слабке представництво ліберальних партій зі Східної Європи. Жодного депутата в ОЄ немає від Чехії, Угорщини та Хорватії. Повністю провалилися також іспанські, італійські та грецькі ліберали.

Через подібний дисбаланс група ОЄ лише третя за впливом у Європарламенті, хоча за рахунок своєї сили у країнах «старої» Європи, насамперед у Франції, Німеччині, Нідерландах та Бельгії, ліберали досі залишаються ключовим гравцем континентальної політики.

У 2019-2024 роках Головою Європейської Ради був ліберал, бельгієць Шарль Мішель. Попередній (до лютого цього року) прем’єр Бельгії, та діючі голови урядів Словенії та Естонії пов'язані з ОЄ, а Макрон, як президент Франції, залишається політичним важкоатлетом.

Попри не дуже позитивні тенденції, говорити про кінець європейського лібералізму, і, якщо брати ширше, центризму, ще дуже рано. Зважаючи на секуляризацію, як показує досвід Франції, Нідерландів та бельгійської Валлонії, у лібералів є потенціал потіснити християнських демократів і стати провідною політичною силою в державі, яка займає нішу праворуч від центру.