Прогресивні християнські демократи

Після Другої світової війни місцеві християнські демократи утворили партію Народний республіканський рух. Партія набула популярності та пішла на співпрацю з соціалістами та комуністами, втім під тиском США з останніми була змушена його припинити. Уряди за участю НРР були нестабільні, і, в результаті, партія втратила виборців. Після чого вона була реорганізована, а її наступники вирішили доєднатися до Союзу за французьку демократію під егідою президента Валері Жискар д'Естена, який зібрав різні політичні сили: від консерваторів до соціал-лібералів. Подібний альянс помістив нову партію у центр між правими голлістами та соціалістами. З першими СФД вступила до тривалого альянсу, що розпався наприкінці 90-х.

У 2007 році обраний лідером партії Франсуа Байру був близьким до того, щоб вийти у другий тур президентських виборів, де, згідно з опитуваннями, міг здобути перемогу. Після цього відносного успіху СФД було переформатовано у соціал-ліберальну партію Демократичний рух, яка є близьким союзником Емманюеля Макрона і входить до ліберальної фракції Європарламенту Renew Europe. Саме Демократичний фронт є наступником французьких християнських демократів.

У 1992-1993 роках політичний ландшафт країни дуже сильно змінився через масштабну антикорупційну операцію «Чисті руки». Виявилося, що значна кількість італійських політиків вищого ешелону загрузли у корупції та зв'язках з мафією. Керівна Християнсько-демократична партія розкололася на кілька частин, одна з яких, Італійська народна партія, зблизилася з колишніми італійськими комуністами й, зрештою, влилася в лівоцентристську Демократичну партію, яка стала та залишається досі найвпливовішою лівоцентристською політичною силою країни, де сформувала окрему впливову фракцію. Найвідоміший політик цієї групи – Романо Проді, в минулому голова Єврокомісії та прем'єр-міністр Італії.

Але й після цього об’єднання продовжувався дрейф невеликих християнсько-демократичних груп «ліворуч». У 2012 році було створено партію Демократичний центр, яка утворює блоки з італійськими соціал-лібералами, а у 2014 - партію Солідарна демократія, що знаходиться на орбіті Демпартії. Депутат від останньої Марко Тарквініо увійшов до групи соціал-демократів у Європарламенті.

У релігійному відношенні країна тривалий час була розколота на католиків і протестантів, між якими, своєю чергою, теж не було єдності. Католики, наслідуючи загальноєвропейську тенденцію, заснували християнсько-демократичну політичну силу, реорганізовану після Другої світової війни в Католицьку народну партію. Голландські протестанти, представлені консервативними кальвіністами, ще в 1879 році створили Антиреволюційну партію, засновану на ідеях видатного богослова Абрахама Кейпера, який якийсь час навіть буде прем'єр-міністром країни. Від АРП пізніше відколовся центристський Християнський історичний союз.

Після Другої світової католицька та протестантські партії активно співпрацювали між собою і, у результаті об'єдналися у єдину партію Християнсько-демократичний заклик, яка тривалий час була провідною правоцентристською силою в країні.

Проте, серед цих політичних сил завжди знаходилися і лівіші політики, які схилялися до союзу з соціал-демократами з Партії праці та загалом до прогресивного порядку денного. Від КНП відокремилася Партія радикалів, а від АРП – Євангелічна народна партія.

На тлі подій 1968 року у Франції та Чехословаччини, зростання актуальності антивоєнного та природозахисного руху вони зблизилися з Пацифістською соціалістичною партією та Комуністичною партією Нідерландів, створивши спочатку спільний блок Веселка, а потім єдину партію Зелені ліві. Наразі вона входить до складу Європейських зелених та національного блоку із Партією праці.

Бельгійська політика вкрай складна через те, що країна розділена за географічною (Фландрія, Валлонія та Брюссель) і паралельно за мовною (фламандсько-, франко та німецькомовною спільнотою) ознакою. Через це шляхи розвитку партій у різних регіонах сильно розійшлися. У 1972 році було створено окрему Соціал-християнську партію, яка діяла в Брюсселі та франкомовних землях, що не відрізнялися значною релігійністю та консерватизмом. У Валлонії партія займала 3-4 місця, у секулярному та мультикультурному Брюсселі виступала ще гірше. У спробах залучити ширше коло виборців її було перейменовано у 2001 році на Гуманістичний демократичний центр, але суттєвих результатів це не дало: партія не стала популярнішою, а у 2019 році взагалі провалилася на виборах.

На тлі цього у 2022 році відбувся черговий ребрендинг, політична сила отримала нову назву – Les Engagés (Залучені), та змінила ідеологію на соціал-лібералізм. Це принесло певний успіх: партія значно посилила позиції на бельгійських парламентських і місцевих виборах та виборах до Європарламенту, що відбувалися цього року паралельно. За думкою експертів зараз уперше за довгий час партія є ймовірним учасником нової правлячої коаліції, хоча коаліційні переговори в Бельгії, через фрагментованість політичного ландшафту є вкрай довгим і непередбачуваним процесом. Les Engagés вийшли з Європейської народної партії та приєдналися до Європейської демократичної партії, до якої також входить описаний вище французький Демократичний рух, та долучилися до фракції Renew Europe.

Описані приклади демонструють, що християнська демократія може набувати прогресивні риси. У цьому процесі далеко не завжди вдається зберегти своє ідеологічне коріння, але подібна трансформація — не протиприродний, а скоріше органічний процес.

На тлі стрімкої секуляризації Європи й зростання популярності правого, і навіть ультраправого, популізму, політика, заснована на чеснотах і солідарності, в поєднанні з прогресивними та проєвропейськими цінностями може стати гарною альтернативою для християнських демократів, які втрачають свою стару електоральну базу, але хочуть залишитися актуальними для виборців.