СОЦІАЛКА
«Світло всередині»: Ретрит для ветеранів, які втратили зір
Війна Росії проти України залишає після себе сотні тисяч понівечених доль. Вибухи мін і снарядів забрали у багатьох українських захисників найцінніше — здатність бачити світ. Якщо до 2022 року втрата зору була відносно рідкісним наслідком бойових дій, то нині це болюча реальність.
Богдан Ференс
Засновник ГО «СД Платформа» та ГО «Прогресильні», координатор Ретриту
За даними ПРООН, лише за перші сім місяців 2023 року понад 19 тисяч українців отримали серйозні порушення зору. Міністерство у справах ветеранів декларує: серед понад 130 тисяч ветеранів з інвалідністю щонайменше 18 тисяч мають проблеми із зором.
Ці цифри — не суха статистика, а життєві драми наших героїв. Вони втратили зір, захищаючи Україну. І тепер шукають нову опору, відновлюють навички, вчаться жити у темряві. Саме з метою відновлення влітку 2025 року відбувся чотириденний ретрит-кемп «Світло всередині» у Києві, організований для незрячих ветеранів та їхніх сімей.
Ці цифри — не суха статистика, а життєві драми наших героїв. Вони втратили зір, захищаючи Україну. І тепер шукають нову опору, відновлюють навички, вчаться жити у темряві. Саме з метою відновлення влітку 2025 року відбувся чотириденний ретрит-кемп «Світло всередині» у Києві, організований для незрячих ветеранів та їхніх сімей.
Цей важливий захід став можливим завдяки співпраці кількох команд:
Ключова мета Ретриту — створити безпечне середовище для відновлення, обміну досвідом і пошуку практичних рішень, які допоможуть інтегрувати незрячих ветеранів у суспільство.
- ГО «СД Платформа», що розвиває громадянську участь і молодіжне лідерство;
- ГО «Прогресильні», найбільшої освітянської спільноти, що працює у сфері соціальної підтримки та інклюзії;
- реабілітаційного центру «Трініті ХАБ» — простору, спеціально створеного для адаптації незрячих людей, зокрема ветеранів;
- OPIC – Міжнародного центру ім. Олафа Пальме (Швеція).
Ключова мета Ретриту — створити безпечне середовище для відновлення, обміну досвідом і пошуку практичних рішень, які допоможуть інтегрувати незрячих ветеранів у суспільство.
Про атмосферу
У спекотний серпневий день панувала особлива атмосфера. Біля входу у «Трініті ХАБ» зустрічали організатори, у повітрі змішувався аромат кави й легке хвилювання. Учасники знайомилися, торкалися рук — ніби на мить забували про темряву. Часто звучала фраза:
Перший день був присвячений знайомству, простим вправам і відвертій розмові про те, що відчуває незрячий ветеран після шпиталю. Один із учасників зізнався:
Ці слова вразили багатьох. Ще однією складовою програми стало відкрите обговорення однієї з найчутливіших і найскладніших тем — «Як держава допомагає незрячим ветеранам». До участі у зустрічі були запрошені представники Міністерства у справах ветеранів, Міністерства соціальної політики, органів місцевого самоврядування, зокрема Київської міської державної адміністрації.
Модератор насамперед поставив ветеранам запитання: як вони оцінюють рівень державної підтримки у відсотковому відношенні. На жаль, переважна більшість відповідей засвідчила, що цей рівень становить лише 10–20%. Дехто навіть відповів, що відчуває підтримку на рівні 0%. Це не лише обурило всіх присутніх, але й дозволило виокремити та пріоритезувати це питання для більш ґрунтовного й практичного опрацювання.
У спекотний серпневий день панувала особлива атмосфера. Біля входу у «Трініті ХАБ» зустрічали організатори, у повітрі змішувався аромат кави й легке хвилювання. Учасники знайомилися, торкалися рук — ніби на мить забували про темряву. Часто звучала фраза:
«Інші змогли, і я зможу»
Перший день був присвячений знайомству, простим вправам і відвертій розмові про те, що відчуває незрячий ветеран після шпиталю. Один із учасників зізнався:
«Тебе виписують — і ти сам. Ніби світ є, але він чужий»
Ці слова вразили багатьох. Ще однією складовою програми стало відкрите обговорення однієї з найчутливіших і найскладніших тем — «Як держава допомагає незрячим ветеранам». До участі у зустрічі були запрошені представники Міністерства у справах ветеранів, Міністерства соціальної політики, органів місцевого самоврядування, зокрема Київської міської державної адміністрації.
Модератор насамперед поставив ветеранам запитання: як вони оцінюють рівень державної підтримки у відсотковому відношенні. На жаль, переважна більшість відповідей засвідчила, що цей рівень становить лише 10–20%. Дехто навіть відповів, що відчуває підтримку на рівні 0%. Це не лише обурило всіх присутніх, але й дозволило виокремити та пріоритезувати це питання для більш ґрунтовного й практичного опрацювання.
Танці як елемент орієнтування
Окрім дискусійних блоків програма Ретриту передбачала заняття танцями з досвідченим хореографом-реабілітологом. Ветерани під музику вчились робити кроки без тростини, тримати рівновагу, відчувати простір.
«Танці — це не для розваги. Це безпека пересування», — пояснює Володимир Батіщев, тренер-реабілітолог та військовий психолог.
Окрім дискусійних блоків програма Ретриту передбачала заняття танцями з досвідченим хореографом-реабілітологом. Ветерани під музику вчились робити кроки без тростини, тримати рівновагу, відчувати простір.
«Танці — це не для розваги. Це безпека пересування», — пояснює Володимир Батіщев, тренер-реабілітолог та військовий психолог.
«Танцювальні елементи дають відчуття простору, зменшують травматизм. Часто бувають ситуації, коли потрібно швидко покинути небезпечну місцевість, і тіло незрячого має бути мобілізоване. Для цього у нас є степ-аеробіка, а віденський вальс допомагає тримати баланс».
Під час занять ветерани розповідали свої історії. Андрій, який втратив зір півтора року тому, каже:
А Микола показує фото розбитої бойової машини:
«Раніше я не міг пройти прямо — мене хитало.
А тепер можу. Ми навіть удома з донькою танцюємо».
А Микола показує фото розбитої бойової машини:
«У неї влучив ПТУР. Побратим тепер на ліве око не бачить, а я — на праве. Кажуть, що я ще й везунчик».
Чому взаємопідтримка важлива?
Майстер-класи, терапія, танцювально-рухові вправи, тренінги з орієнтації в просторі та навіть скеледром. Те, що здавалося неможливим, ставало досяжним: ветерани раз за разом підкорювали стіну без страху. У міміці їхнього обличчя не було розпачу — лише виклик.
Майстер-класи, терапія, танцювально-рухові вправи, тренінги з орієнтації в просторі та навіть скеледром. Те, що здавалося неможливим, ставало досяжним: ветерани раз за разом підкорювали стіну без страху. У міміці їхнього обличчя не було розпачу — лише виклик.
Психологічні сесії під модеруванням психотерапевтки Олени Цицульнікової виявилися дещо камерними та особистісними. Тут уперше відверто озвучувалися найпотаємніші переживання, як-от, наприклад, «Стати овочем і бути некорисним». Та поруч сиділи побратими, і сама їхня присутність додавала впевненості, що навіть з такими надскладними життєвими обставинами можна впоратися. Головне — не втрачати віру та налаштовувати себе на відповідальне ставлення до реабілітації.
Технології, що повертають самостійність
Ще один блок Ретриту був присвячений опануванню незрячими та слабозорими ветеранами сучасних технологій. Експерт Ігор Кушнір, який є також незрячим, продемонстрував, як програми зі штучним інтелектом на смартфонах, які розпізнають гроші, кольори світлофорів, фотографії, можуть допомогти у побуті.
«Це вже працює, і воно реально підвищує якість життя. Роботи-поводирі ще в перспективі, але телефони вже сьогодні допомагають незрячим бути самостійнішими», — наголошує Ігор Кушнір.
Ще один блок Ретриту був присвячений опануванню незрячими та слабозорими ветеранами сучасних технологій. Експерт Ігор Кушнір, який є також незрячим, продемонстрував, як програми зі штучним інтелектом на смартфонах, які розпізнають гроші, кольори світлофорів, фотографії, можуть допомогти у побуті.
«Це вже працює, і воно реально підвищує якість життя. Роботи-поводирі ще в перспективі, але телефони вже сьогодні допомагають незрячим бути самостійнішими», — наголошує Ігор Кушнір.
Спорт як шлях до зцілення
Щоб вистояти у найважчі, найскладніші періоди життя, важливо знаходити мотивацію. А найкращою мотивацією завжди є реальний приклад. Приклад людей, які вже пройшли власний непростий шлях і досягли результатів.
Одним із таких прикладів став паралімпійський спортсмен, незрячий ментор, масажист Анатолій Варфоломєєв, який долучився до нашого заходу. Він поділився власним досвідом проходження різних життєвих етапів та показав, як спорт може стати інструментом самодисципліни, сили волі та адаптації у складних умовах.
Щоб вистояти у найважчі, найскладніші періоди життя, важливо знаходити мотивацію. А найкращою мотивацією завжди є реальний приклад. Приклад людей, які вже пройшли власний непростий шлях і досягли результатів.
Одним із таких прикладів став паралімпійський спортсмен, незрячий ментор, масажист Анатолій Варфоломєєв, який долучився до нашого заходу. Він поділився власним досвідом проходження різних життєвих етапів та показав, як спорт може стати інструментом самодисципліни, сили волі та адаптації у складних умовах.
Під час мотиваційного виступу Анатолій розповів учасникам про свій шлях, дав поради ветеранам, як брати участь у спортивних змаганнях, та підкреслив: навіть найсерйозніші травми й інвалідність не повинні ставати перепоною на шляху до цілей.
Його історія — це доказ того, що внутрішня сила та віра в себе здатні змінювати життя й відкривати нові горизонти.
Його історія — це доказ того, що внутрішня сила та віра в себе здатні змінювати життя й відкривати нові горизонти.
Зцілення водою та дихальними вправами
У процесі підготовки Ретриту важливо було передбачити щось особливе, щось таке, що допоможе по-справжньому перезавантажитись. Тому учасникам надійшла пропозиція відвідати спа-центр у досить відомому передмісті столиці України — Кончі-Заспі. Місце це було обрано не випадково, адже воно несе певний символізм у сприйнятті українцями відстороненості політичних еліт за високими парканами від бід та проблем простих громадян. Справа у тому, що саме у Конча-Заспі традиційно мають свої маєтки найтоповіші українські політики та можновладці, включно з резиденціями екс-президентів та нинішнього глави держави.
Для більшості ветеранів та їхніх родин — це був перший досвід. І не лише відвідування цієї локації, але й спа загалом. Організатори хотіли, щоб ті, хто подекуди ховаються у розкішних маєтках та готелях, також зрозуміли, яку надзвичайно високу ціну сплачують наші герої на фронті за їхню безпеку та чому важливо підтримувати незрячих ветеранів у конкретних справах.
У процесі підготовки Ретриту важливо було передбачити щось особливе, щось таке, що допоможе по-справжньому перезавантажитись. Тому учасникам надійшла пропозиція відвідати спа-центр у досить відомому передмісті столиці України — Кончі-Заспі. Місце це було обрано не випадково, адже воно несе певний символізм у сприйнятті українцями відстороненості політичних еліт за високими парканами від бід та проблем простих громадян. Справа у тому, що саме у Конча-Заспі традиційно мають свої маєтки найтоповіші українські політики та можновладці, включно з резиденціями екс-президентів та нинішнього глави держави.
Для більшості ветеранів та їхніх родин — це був перший досвід. І не лише відвідування цієї локації, але й спа загалом. Організатори хотіли, щоб ті, хто подекуди ховаються у розкішних маєтках та готелях, також зрозуміли, яку надзвичайно високу ціну сплачують наші герої на фронті за їхню безпеку та чому важливо підтримувати незрячих ветеранів у конкретних справах.
Басейн, вода, дихальні практики від досвідченої тренерки Валентини Меншикової — усе це стало справжньою терапією. Ветерани насолодилися водними процедурами, попрактикували медитацію та дихальні вправи, а також ще більше розкрилися у особистих розповідях та переживаннях. Один із них зазначив:
Для багатьох це був момент внутрішнього зцілення, хоча дехто зізнався, що серйозно нервував перед поїздкою до спа-центру. Адже це нова локація і там багато людей, які могли б по-різному сприйняти присутність людей з інвалідністю у такій кількості. Це ще раз свідчить про певні бар'єри, які все ще існують у суспільстві до людей з інвалідністю.
«У воді я вільний. Тут я такий, як усі»
Для багатьох це був момент внутрішнього зцілення, хоча дехто зізнався, що серйозно нервував перед поїздкою до спа-центру. Адже це нова локація і там багато людей, які могли б по-різному сприйняти присутність людей з інвалідністю у такій кількості. Це ще раз свідчить про певні бар'єри, які все ще існують у суспільстві до людей з інвалідністю.
Герої серед учасників
Серед учасників кемпу — Максим Льозов, якому присвоєно нагороду «Герой України».
У боях під Кремінною та Бахмутом він втратив одне око, але повернувся на фронт. У серпні 2024 року під час артобстрілу, на жаль, Максим втратив друге око і залишився повністю незрячим.
26 лютого 2025 року він отримав Золоту Зірку Героя України. Попри те, що у нього немає поки що сім'ї, друзі та побратими стали надійною підтримкою і переконали його взяти участь у Ретриті.
Серед учасників кемпу — Максим Льозов, якому присвоєно нагороду «Герой України».
У боях під Кремінною та Бахмутом він втратив одне око, але повернувся на фронт. У серпні 2024 року під час артобстрілу, на жаль, Максим втратив друге око і залишився повністю незрячим.
26 лютого 2025 року він отримав Золоту Зірку Героя України. Попри те, що у нього немає поки що сім'ї, друзі та побратими стали надійною підтримкою і переконали його взяти участь у Ретриті.
Кожен з наших ветеранів — це й Артур, якому готують собаку-поводиря, Максим із Черкас, що займається спортом та грає на гітарі, два Руслани, такі різні, але водночас такі щирі та справжні з Нікополя та Київщини, Дмитро зі своєю мамою, яка самовіддано його супроводжує, Олександр з Вінниччини, який готується до змагань. Всі вони стали частинкою нової спільноти. Спільноти, яка підсилилася за ці дні Ретриту справжнім світлом. Світлом, яке у темряві сяє і ніяка темрява не здатна його обгорнути!
Що далі?
Результатом проведення Ретриту стало не лише формування спільноти незрячих та слабозорих ветеранів для взаємопідтримки та обміну досвідом, але й створення платформи для адвокації та захисту їхніх інтересів.
У підсумковому блоці програми учасники окреслили подальші кроки:
Сьогодні таких людей, на жаль, стає все більше. Тому саме системна робота, послідовний захист їхніх прав і привернення уваги суспільства є ключовим завданням, яке ветерани визначили для своєї подальшої діяльності, а ми в цьому їх будемо підтримувати.
Результатом проведення Ретриту стало не лише формування спільноти незрячих та слабозорих ветеранів для взаємопідтримки та обміну досвідом, але й створення платформи для адвокації та захисту їхніх інтересів.
У підсумковому блоці програми учасники окреслили подальші кроки:
- Регулярні онлайн-зустрічі та дзвінки через доступні засоби комунікації, що є особливо важливим для підтримки зв’язку та взаємодії.
- Формування вимог і їх адвокація — зокрема, щодо гідного ставлення держави до ветеранських потреб людей з інвалідністю по зору.
- Планування та організація наступних заходів у напрямку адвокації та публічної комунікації. Це дозволить зробити проблему втрати зору через російську війну більш видимою в суспільстві та актуалізувати її для владних інституцій і громадських організацій.
Сьогодні таких людей, на жаль, стає все більше. Тому саме системна робота, послідовний захист їхніх прав і привернення уваги суспільства є ключовим завданням, яке ветерани визначили для своєї подальшої діяльності, а ми в цьому їх будемо підтримувати.
Пріоритезація потреб незрячих ветеранів
1. Підтримка від держави та гідне фінансове й соціальне забезпечення
Системна підтримка на рівні держави: пенсії, пільги, програми адаптації, нормативна база. Без цього інші рішення залишаться точковими.
2. Підтримка у постгоспітальний період
Найуразливіший момент — коли ветерана виписують і він лишається сам на сам зі станом. Тут потрібна робота психолога й реабілітолога, щоб уникнути кризи.
3. Локалізація медичних і реабілітаційних центрів
Доступ до якісної допомоги має бути в кожному регіоні, щоб уникнути виснажливих поїздок у Київ чи великі міста.
4. Зміна та адаптація фізичних просторів
Вулиці, транспорт, державні установи, громадські простори повинні бути доступними для незрячих. Це питання безпеки та гідності.
5. Виділення коштів громадами на підтримку
Місцеві бюджети мають створювати програми для адаптації просторів, фінансування реабілітаційних центрів та соціальних послуг.
6. Навчання та підтримка сімей
Сім’я — перший рівень підтримки. Необхідні тренінги для дружин, матерів, дітей ветеранів, щоб вони знали, як допомогти.
7. Адаптація освіти під потреби
Від дитсадка до університету потрібно навчати молодь, як взаємодіяти з людьми з інвалідністю. Так формується культура інклюзії.
8. Підготовка суспільства загалом
Робочі місця, громадський транспорт, заклади освіти й культури мають бути готові приймати людей з інвалідністю. Це довгострокова стратегія зміни мислення.
9. Профорієнтація та працевлаштування
Ветерани мають отримати можливість працювати, реалізовувати себе в новій ролі та відчувати корисність.
10. Доступ до кінологічних служб і собак-поводирів
Практичний інструмент мобільності та безпеки. Важливо, але потребує ресурсів і часу (навчання собаки займає до півроку).
11. Створення спільноти та дискусійного клубу
Формування середовища взаємопідтримки, обмін досвідом і вплив на політику.
12. Регулярні відвідування басейнів як антистрес
Фізичне навантаження та релаксація, що допомагають відновленню. Це цінне доповнення, але не замінює базових потреб.
1. Підтримка від держави та гідне фінансове й соціальне забезпечення
Системна підтримка на рівні держави: пенсії, пільги, програми адаптації, нормативна база. Без цього інші рішення залишаться точковими.
2. Підтримка у постгоспітальний період
Найуразливіший момент — коли ветерана виписують і він лишається сам на сам зі станом. Тут потрібна робота психолога й реабілітолога, щоб уникнути кризи.
3. Локалізація медичних і реабілітаційних центрів
Доступ до якісної допомоги має бути в кожному регіоні, щоб уникнути виснажливих поїздок у Київ чи великі міста.
4. Зміна та адаптація фізичних просторів
Вулиці, транспорт, державні установи, громадські простори повинні бути доступними для незрячих. Це питання безпеки та гідності.
5. Виділення коштів громадами на підтримку
Місцеві бюджети мають створювати програми для адаптації просторів, фінансування реабілітаційних центрів та соціальних послуг.
6. Навчання та підтримка сімей
Сім’я — перший рівень підтримки. Необхідні тренінги для дружин, матерів, дітей ветеранів, щоб вони знали, як допомогти.
7. Адаптація освіти під потреби
Від дитсадка до університету потрібно навчати молодь, як взаємодіяти з людьми з інвалідністю. Так формується культура інклюзії.
8. Підготовка суспільства загалом
Робочі місця, громадський транспорт, заклади освіти й культури мають бути готові приймати людей з інвалідністю. Це довгострокова стратегія зміни мислення.
9. Профорієнтація та працевлаштування
Ветерани мають отримати можливість працювати, реалізовувати себе в новій ролі та відчувати корисність.
10. Доступ до кінологічних служб і собак-поводирів
Практичний інструмент мобільності та безпеки. Важливо, але потребує ресурсів і часу (навчання собаки займає до півроку).
11. Створення спільноти та дискусійного клубу
Формування середовища взаємопідтримки, обмін досвідом і вплив на політику.
12. Регулярні відвідування басейнів як антистрес
Фізичне навантаження та релаксація, що допомагають відновленню. Це цінне доповнення, але не замінює базових потреб.
Фрази, які звучали:
Фідбек ветеранів:
- «Інші змогли, і я зможу».
- «Забути хоча б на мить про те, що ти незрячий — також важливо».
- «Нове — це важка і стресова пригода».
- Найбільший страх — стати «овочем», некорисним для родини й суспільства.
Фідбек ветеранів:
- більше практики для супроводжуючих;
- навчання користуванню гаджетами й соцмережами;
- адаптація освіти під потреби незрячих та слабозорих;
- профорієнтаційні заходи та можливе працевлаштування;
- доступніші побутові речі, навіть зручний посуд у столовій.
За кулісами ретриту
Організатор Богдан Ференс наголошує:
Організатор Богдан Ференс наголошує:
«Ретрит — це відновлення не тільки для незрячих ветеранів, а й для тих, хто з ними поруч: матерів, дружин, дітей. Для них ми передбачили день у СПА. Важливо, щоб незрячі з дитинства ділилися досвідом із тими, хто втратив зір на війні».
Тетяна Костенко, заступниця директора «Трініті ХАБ»:
«Ми шукаємо донорів, бо кількість таких хлопців зростає. Госпіталі щодня відправляють нових».
Чому це важливо
В Україні майже немає спеціалізованих центрів для незрячих ветеранів. «Світло всередині» став першим у своєму форматі проєктом. Він не тільки допомагає реабілітації, а й піднімає питання системної підтримки.
Подібні ініціативи:
Чотири дні у «Світлі всередині» змінили всіх. Атмосфера впевненості у кроці без тростини, сміх під час вечері, тиха розмова з новими друзями — усе це стало доказом: ретрит дав більше, ніж реабілітацію.
В Україні майже немає спеціалізованих центрів для незрячих ветеранів. «Світло всередині» став першим у своєму форматі проєктом. Він не тільки допомагає реабілітації, а й піднімає питання системної підтримки.
Подібні ініціативи:
- руйнують бар’єри між людьми з інвалідністю та суспільством;
- формують нову культуру взаємодії;
- створюють партнерства між державою, громадами та НГО.
Чотири дні у «Світлі всередині» змінили всіх. Атмосфера впевненості у кроці без тростини, сміх під час вечері, тиха розмова з новими друзями — усе це стало доказом: ретрит дав більше, ніж реабілітацію.
Українські незрячі ветерани сьогодні не шукають жалю, вони прагнуть жити повноцінно. І такі заходи — важливий крок до того, щоб суспільство їх почуло.
Переглянути сюжети про Ретрит, які зняли національні телевізійні канали, можна за посиланням.
Переглянути сюжети про Ретрит, які зняли національні телевізійні канали, можна за посиланням.
26.09.2025
Did you like this article?
© СД Платформа 2012 – 2025
Сайт розроблено силами активістів
Сайт розроблено силами активістів