Гендерний розрив у зарплатах: від стереотипів до законодавчих прогалин

Звідки береться гендерний розрив у зарплатах

Причини гендерного розриву в оплаті праці в Україні значною мірою криються у глибоко вкорінених соціальних стереотипах та структурній нерівності. З дитинства дівчатам нав'язуються ролі «берегині вогнища», що обмежує їхній професійний вибір та амбіції. Системна відсутність гендерночутливої освіти, як на рівні шкільних предметів, так і у професійній орієнтації знижує інтерес дівчат до високотехнологічних і традиційно «чоловічих» професій. У дорослому віці жінки нерідко змушені поєднувати оплачувану роботу з непропорційно великим обсягом неоплачуваної праці: доглядом за дітьми, підтримкою родини, турботою про батьків.

Це створює замкнене коло: обмежений доступ до високих посад, нижча оплата праці, фінансова залежність, і, як наслідок, повторне відтворення нерівності. Культурні практики, як-от питання на співбесіді «Чи маєте ви дітей?» або компліменти на кшталт: «ви - прикраса колективу», посилюють стереотипізацію жінок у професійному середовищі.

Подолання гендерного розриву в оплаті праці є не лише питанням справедливості, а й економічної доцільності. Збільшення доходів жінок сприяє зростанню споживання, розширює податкову базу та зменшує навантаження на системи соціального захисту. За оцінками Статистичної служби Євросоюзу, зменшення гендерного розриву на 1% здатне збільшити ВВП на 0,1%.

Гендерний розрив в оплаті праці — це багатофакторне явище, яке відображає як структурну нерівність у сфері праці, так і соціокультурні норми, що впливають на кар’єрні траєкторії жінок. Його причини є комплексними, взаємопов’язаними і гарно висвітлені в дослідженнях щодо Європейського Союзу. 

Однією з основних причин зниження доходів жінок є їхня зайнятість на неповний робочий день. За даними 2022 року, 28% жінок у ЄС працювали неповний день, тоді як серед чоловіків цей показник становив лише 8%. В Україні статистика відсутня, але дослідження Oxfam показують, що понад 1 з 3 жінок переходить на неповний робочий день, тоді як серед чоловіків цей показник становить лише 1 з 10.

Основною причиною цього є диспропорційний розподіл неоплачуваної праці — догляду за дітьми, побутової роботи та догляду за літніми родичами. У сукупності, враховуючи і оплачувану, і неоплачувану працю, жінки працюють більше годин на тиждень, ніж чоловіки, проте отримують за це меншу матеріальну винагороду.

Попри те, що жінки в ЄС частіше за чоловіків здобувають вищу освіту, вони все ще меншою мірою представлені на ринку праці. Сімейні обов’язки та необхідність догляду за дітьми часто призводять до перерв у кар’єрі. У 2018 році третина працюючих жінок у ЄС брала відпустку з догляду за дитиною, тоді як серед чоловіків таких було лише 1,3%. Україна може «похвалитися», показником у 95% жінок, які беруть відпустку у зв’язку з доглядом за дитиною. Ці перерви обмежують можливості жінок у професійному розвитку та впливають на їхню конкурентоспроможність на ринку праці.

Жінки значно частіше, ніж чоловіки, працюють у відносно низькооплачуваних секторах, таких як освіта, охорона здоров’я та соціальна робота. Близько 30% жінок у ЄС зайняті в цих сферах, тоді як серед чоловіків цей показник становить лише 8%.

Кількість жінок у сфері освіти:

• Загалом у середній та вищій школі: 693,3 тисячі вчителів та викладачів, з них 80% – жінки.
• Вчителі у школах: 85% жінок і 15% чоловіків.
• Викладачі у вищих навчальних закладах: З 158,5 тисяч викладачів ЗВО ІІІ-ІV ступенів жінки складають 52,4%.

Натомість чоловіки домінують у високооплачуваних галузях, таких як ІТ, інженерія, наука та математика. За даними IT-спільноти DOU, у грудні 2023 року частка жінок серед IT-фахівців становила 24%. Хоча кількість жінок у технічних сферах зросла (у 2021 році вони становили 41% робочої сили в цих галузях), цей прогрес залишається повільним.

У середньому жінки обіймають лише 34,7% керівних посад у країнах ЄС (2021). Навіть коли жінки досягають управлінських позицій, вони стикаються з істотним розривом в оплаті праці: жінки-менеджерки заробляють на 23% менше за годину, ніж їхні колеги-чоловіки. Дослідження, проведене Українським центром суспільних даних, показує, що гендерний розподіл на керівних посадах в Україні становить близько 60% чоловіків та 40% жінок.

Це свідчить не лише про горизонтальну, а й про вертикальну сегрегацію на ринку праці.

Війна і поглиблення нерівності

Повномасштабна війна в Україні ще більше загострила гендерну нерівність. За даними ООН, рівень гендерно зумовленого насильства зріс на 36% після 2022 року. У 2023 році жінки становили 72,5% зареєстрованих безробітних, а у 2024 році лише 48% переміщених жінок мали роботу (порівняно з 71% чоловіків). У 2023 році середній гендерний розрив в оплаті праці в Україні сягнув 41,4%, що майже вдвічі більше, ніж до початку повномасштабного вторгнення.

Окрім цього, жінки в середньому витрачають 56 годин на тиждень на неоплачуваний догляд — більше, ніж до війни. Закриття дошкільних закладів ще більше посилило навантаження на жінок, обмежуючи їхній доступ до оплачуваної праці.

Прогалини у трудовому законодавстві

Українське законодавство чітко декларує рівність жінок і чоловіків у праці. Конституція України, Кодекс законів про працю та спеціальний Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» гарантують недискримінацію у сфері працевлаштування, заробітної плати, кар’єрного росту та умов праці.

Стаття 179 Кодексу законів про працю України, яка регламентує порядок надання відпусток у зв’язку з вагітністю, пологами та доглядом за дитиною, потребує суттєвого оновлення з урахуванням принципів гендерної рівності, соціальної справедливості та європейських стандартів. Її положення все ще базуються на уявленні про жінку як єдину первинну доглядальну особу, закріплюючи гендерні стереотипи та обмежуючи участь батька в батьківстві.

Водночас у статті відсутнє окреме право другого з батьків на оплачувану партнерську відпустку після народження дитини, що суперечить положенням Директиви ЄС 2019/1158.

Часткова зайнятість або дистанційна робота під час відпустки дозволяється лише за згодою роботодавця, що порушує принципи економічної автономії та трудових прав. Крім того, закон не гарантує гідного фінансового забезпечення для осіб, які здійснюють догляд, покладаючи основне навантаження на державні соціальні виплати, які часто є недостатніми.

Обмеженим залишається і доступ до відпустки для людей, які не є біологічними батьками, зокрема опікунів, прийомних батьків або представників різних типів сімей.

Важливо також, що закон не передбачає ширшого спектру гнучких форм зайнятості, необхідних для поєднання догляду з роботою. Таким чином, чинна редакція статті не відповідає ані викликам сучасного ринку праці, ані зобов’язанням України в сфері забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків у сім’ї та професійному житті.

Це фактично інституалізує стереотип про те, що відповідальність за дитину — винятково жіноча справа.

Війна та гендерне насильство як пастка бідності

Вплив війни погіршує ситуацію із гендерно зумовленим насильством, що своєю чергою впливає на життя та роботу жінок. Наприклад, проєкт Закону №10420 є важливою частиною імплементації положень Стамбульської конвенції у національне кримінальне процесуальне законодавство України. Він посилює захист жертв гендерно зумовленого насильства, зокрема шляхом автоматичного визнання потерпілими малолітніх, неповнолітніх і осіб з обмеженою дієздатністю з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР).

Законопроєкт також передбачає невідкладне проведення освідування та судово-медичної експертизи у випадках сексуального насильства, а також забороняє провадження у формі приватного обвинувачення щодо злочинів проти статевої свободи, зокрема домашнього насильства, примусу до аборту, шлюбу або статевого зв’язку. Це відповідає міжнародним стандартам і спрямовано на запобігання тиску на потерпілих та уникнення безкарності.

Водночас законопроєкт має низку прогалин. Зокрема, він не охоплює окремо кібернасильство та інші нові форми психологічного насильства, недостатньо деталізує процедури освідування і психологічного супроводу, не гарантує механізмів інформування потерпілої особи про її права та не встановлює захисту особистих даних жертви від розголошення.

Для повноцінного захисту прав жінок, що зазнали насильства, необхідне подальше вдосконалення законопроєкту з урахуванням міжнародної практики, процедурної чіткості та індивідуалізованого підходу до підтримки потерпілих.

Україна і «Партнерство Біарріц»

Україна приєдналася до міжнародної ініціативи з досягнення гендерної рівності «Партнерство Біарріц» та взяла зобов’язання щодо зменшення гендерного розриву в оплаті праці. У 2023 році було затверджено Національну стратегію скорочення гендерного розриву в оплаті праці до 2030 року, що передбачає три етапи реалізації та систему конкретних індикаторів.

Серед ключових заходів:

• Методика гендерно нейтральної оцінки праці.
• Гендерні аудити у компаніях (з планом досягти 50%  роботодавців до 2030 року).
• Масштабні просвітницькі кампанії (зокрема «Звісно, зможеш»).
• Розвиток інфраструктури догляду (дитсадки, альтернативні форми).
• Підтримка жінок у "нетипових" для них професіях (ІТ, технічні спеціальності)
• Заохочення роботодавців до "дружньої до сім'ї" політики.

Ці кроки є прогресивними та структурно обґрунтованими, однак їх ефективність залежить від належного фінансування, міжвідомчої координації та системного моніторингу.

Жінки, наймана праця та підприємництво під час війни

Повномасштабне вторгнення РФ створило додаткові бар’єри для економічної участі жінок. У 2023 році жінки становили 72% усіх зареєстрованих безробітних, а серед внутрішньо переміщених осіб рівень зайнятості жінок був на 23% нижчий за чоловіків. Дослідження Центру Разумкова за 2023 рік зафіксувало розрив в оплаті праці між жінками та чоловіками — вищий за дані офіційної статистики. Причини — неоплачуване навантаження, горизонтальна сегрегація, тіньова зайнятість, недоступність доглядової інфраструктури та «штраф за материнство».

Однак динаміка свідчить, що за рік розрив у зарплатах жінок та чоловіків потрохи скорочується.

За даними до повномасштабного вторгнення Росії (даних після початку повномасштабної війни немає):

• У III кварталі 2020 року зарплата жінок була 10 409 грн або 78,0% від зарплати чоловіків (13 338 грн).
• У II кварталі 2020 року 9 740 грн або 80,1% від зарплати чоловіків (12 159 грн).
• У I кварталі 2020 року 9 785 грн або 78,7% від зарплати чоловіків (12 438 грн).
• У IV кварталі 2019 року – 9 935 грн або 78,1% від зарплати чоловіків (12 718 грн).

Контраргументом може бути теза про велику кількість жінок серед нових підприємиць під час війни. Дійсно, згідно зі статистикою Opendatabot, понад 45% нових малих бізнесів під час війни відкривають жінки. Але навіть у підприємництві вони зіштовхуються з упередженнями — у 2022 році 54% підприємиць повідомляли про гендерні стереотипи, на кшталт «бізнес — не жіноча справа».

Хоча зростає частка жінок у таких галузях, як ІТ (з 7% у 2012 до 24% у 2023 році), більшість з них обіймають нетехнічні посади з нижчою оплатою. Гендерний розрив у сфері фінансів та страхування сягав до 33%, попри високу частку жінок у цих секторах. Такі явища як «скляна стеля» та «штраф за материнство» залишаються поширеними — жінки отримують менше за аналогічну роботу й повільніше просуваються по кар’єрній драбині. Лише 36,4% керівників — жінки (дані 2024 року, тенденція до зниження).

Гендерний розрив в оплаті праці в Україні - це не питання «особистого вибору», а результат глибоко вкорінених структурних бар’єрів і культурних стереотипів, що обмежують економічні можливості жінок. Він відтворюється через нерівномірний розподіл неоплачуваної праці, сегрегацію на ринку праці, законодавчі прогалини та стійкі упередження у професійному середовищі.

Подолати цю нерівність можливо лише системно: боротися зі стереотипами з дитинства, впроваджувати обов’язкову просвіту щодо гендерної рівності в освіті та на ринку праці, створювати сучасну інфраструктуру догляду. Важливою є також практика регулярних гендерних аудитів та постійного моніторингу діяльності підприємств, аби забезпечити прозорість і реальне дотримання принципу рівної оплати за рівну працю.

Тільки так можна розірвати замкнене коло нерівності, забезпечити фінансову незалежність жінок і використати весь потенціал українського суспільства для відновлення та розвитку країни.