Їхати чи залишатись? Еміграція українських лікарів і як її зупинити

Шукаючи доступні дані щодо основних проблем наявних в медицині, я хотіла порівняти їх із суб'єктивним досвідом українських лікарів. Щоб отримати приклади реальних низових перспектив я поговорила з двома молодими лікарями: Сергієм та Максимом. Сергій — інфекціоніст, що працює в Києві та поки не має чітких планів на переїзд, проте розглядає таку можливість в майбутньому. Максим — лікар зі спеціальністю «внутрішня медицина» з досвідом роботи в стаціонарах Харкова. У вересні 2025 року він поїхав визнавати диплом до Німеччини. Вони поділилися своїми думками щодо актуальних проблем української медицини з якими стикалися на практиці.

Міграція та дефіцит лікарів

Якби в Україні відбувалась масова міграція лікарів, вона б призвела до очевидного дефіциту лікарів. На сьогодні ситуація неоднозначна. Наявні дані ВООЗ показують, що на сьогодні в Україні великого дефіциту лікарів за показником на 10 000 населення немає. Проте значно бракує медсестер і лікарів певних спеціальностей, наприклад: психотерапевтів та стоматологів.

За цими даними, загальна кількість лікарів залишалася незмінною з 2014 по 2019 рік, але з 2019 року почала зменшуватися — насамперед в державному секторі через скорочення штату. В приватному секторі вона навпаки зросла:

«З 2019 року Україна щорічно втрачає близько 3% або 5000 лікарів. У деяких ключових спеціальностях, пов'язаних з травматологією, епідеміологією та психічним здоров'ям, спостерігається нестача лікарів».

Таким чином на 2022 рік від 20% до 25% медичних посад були вакантними.

Згідно зі звітом ВООЗ однією з основних причин є старіння — чверть всіх лікарів досягли пенсійного віку. Іншою причиною плинності кадрів є міграція — серед медиків є багато жінок яким легше мігрувати.

Щодо об'єму міграції, сказати скільки медиків вже виїхали неможливо, тому що в Україні таку статистику не ведуть. BBC з посиланням на дані МОЗ та Центру громадського здоров'я пише:

«Станом на кінець 2022 року у медичних закладах, підпорядкованих МОЗ, стало на 6300 лікарів менше, ніж на кінець 2021 року. На 35 тисяч зменшилась кількість молодшого і середнього медичного персоналу. [...] Тобто, за даними ЦГЗ, в медичній системі України за перший рік війни стало на 41 тисячу медиків менше».

Однак ці цифри охоплюють і тих хто міг піти з професії, але залишитись в Україні або перейти в заклади, які не підпорядковують МОЗ.

Недоступність лікування

За словами Максима, важливішим за питання дефіциту та кадрів є гарантування реально необхідної кількості лікарів для пацієнтів, а для медиків — чіткі умови відпрацювання, вищі зарплати та дотримання трудових прав.

Інший важливий аспект на думку Максима, — це перерозподіл ресурсів всередині системи. З його досвіду лікарю-спеціалісту в Україні часто важко лікувати пацієнта із серйозними та хронічними хворобами, коли медична політика сфокусована на превенції і відповідно на першій ланці, тобто на сімейних лікарях та поліклініках. Одночасно, на його думку, потрібно більше поваги до сімейних лікарів з боку пацієнтів, які часто схиляються до непотрібного самолікування.

Складно лікувати також через недоступність якісних ліків. За даними ГО «Пацієнти України», на 2026 рік в бюджеті не вистачає 11 мільярдів гривень на ліки. Недоступність якісних медикаментів з мінімальними побічними ефектами впливає на якість лікування, тому що пацієнти менш схильні дотримуватися курсу лікування, коли є додаткові ризики. Відповідно, лікарі які займаються безпосередньо лікуванням, особливо складних захворювань, не можуть якісно лікувати пацієнтів. Навіть з урахуванням програми «Доступні ліки», ціна терапії за прикладом Максима коштує пацієнтам 900-1000 гривень в місяць.

Схожу критику висловлював Сергій щодо інфекційного напрямку.

При цьому риторика з боку держави про доступність медицини є популістичною: вона націлена на пацієнтів, яким перебільшено розповідають про те, які послуги їм доступні.

Низькі зарплати на відсутність стабільності

Звичайно, нестача фінансування стосується і зарплат лікарів.

Сергій вважає, що теперішня зарплата лікарів не покриває базових потреб, і саме вони мають бути орієнтиром рівня оплати.

Починаючи з 2022 року, національна норма оплати праці лікарів становить 20 000 грн на місяць; для медсестер — 13 500 грн на місяць. При цьому, в кожному закладі є можливість платити деяким працівникам більше норми, приблизно на 30%. Окрім цього, медичні заклади впливають на кількість працюючих медиків, тому що після надання їм більшої автономії вони самі обирають скільки персоналу наймати і часто обмежують самі себе через нестачу фінансів.

За даними ВООЗ, враховуючи низькі зарплати і те, що в системі немає фінансових стимулів за роботу в сільських або віддалених районах (за винятком гірських районів), медики обирають міграцію. Окрім цього, в таких умовах важко буде повернути українських медиків з інших країн та тих, хто працює з медичною освітою в інших професіях.

На думку Сергія, проблеми лікарів перегукуються із проблемами інших погано оплачуваних важливих професій України та загальною невизначеністю під час війни.

Самоврядування та профспілки

Важливим інструментом впливу на всі ці проблеми для лікарів могло б бути якісне самоврядування. Проте на сьогодні в порівнянні з іншими країнами, воно в Україні на початкових стадіях і впливати на зміни в системі складно.

Верховна Рада у 2024 році ухвалила закон про самоврядування лікарів. Його ціллю було надолужити відсутні в Україні основи самоврядування на законодавчому рівні та змістити регулювання медичних професій від органів влади до фахових організацій.

Була і різна критика безпосередньо щодо українського законопроєкту. Наприклад, Всеукраїнське лікарське товариство критикувало документ, за те що він не балансує повноваження в системі охорони здоров'я. Все це на їхню думку створює корупційні ризики.

На сьогодні асоціації не є такими важливими частинами системи якими вони є, наприклад в Німеччині. Тим не менш, в Україні налічується біля 170 медичних асоціацій.

Для Сергія найважливішим в потенційних медичних асоціаціях є незалежність.

Максим каже, що потрібні організації не лише для відстоювання трудових прав, а й для впливу на всю медичну галузь.

Щодо профспілок: часто вони в Україні сприймаються як формальність і багато медиків не зацікавлені в активній участі в профспілках. Про різницю між німецькими та українськими профспілками в моїй іншій статті ділилася досвідом медсестра, яка переїхала з України до Німеччини кілька років тому. В першу чергу — це більша проактивність німецьких профспілок в боротьбі за трудові права та підвищення зарплат та відсутність тиску на медиків, які їх активно підтримують.

Як Максим, так і Сергій зі своєї перспективи критикували неефективні профспілки та відсутність незалежного лікарського самоврядування.

Сергій є членом місцевої профспілки і навіть виборював додаткову відпустку для лікарів через неї. Проте він висловлює схожу критику.

Захист від помилки

Важливою та недостатньо прозорою частиною медичних професій в Україні на сьогодні є питання лікарської помилки. В Німеччині у випадку підозри про лікарську помилку залучають незалежні комісії. Висновки цих комісій важливі саме для лікарських палат — аналогу тих структур, які мали побудуватись в Україні на основі вищезгаданого закону про самоврядування. На цій стадії конфлікт все ще є позасудовим, сторони можуть досягти домовленості без подальшого процесу і так відбувається в багатьох випадках.

Пацієнта в цьому процесі частково фінансово підтримують його страхові компанії. Крім цього, вони ж встановлюють попередній перебіг лікування та можуть подати заявку на оцінку випадку до медичної служби. Заявка є безкоштовною для пацієнта. Для лікарів в Німеччині існують загальні (доступні і пацієнтам теж, наприклад правове страхування на випадок правових конфліктів) і спеціальні професійні страховки. Кажучи простіше — алгоритми дій, розподіл відповідальностей і фінансові інструменти на випадок підозри у лікарській помилці в Німеччині чіткі. В деяких інших країнах ЄС професійне страхування для медиків взагалі є обов'язковим.

За словами адвокатки Алли Цимановської, в Україні професійне страхування не поширене, а чіткого визначення саме лікарської помилки немає. Більшість вироків у таких справах є обвинувальними. Але в цілому таких процесів було небагато і навіть у випадку обвинувальних вироків потерпілі пацієнти довго чекали компенсацій, бо страхування у медиків не було і виплати були відповідальністю медичних закладів. Через це немає і чіткої статистки пов'язаної з лікарською помилкою — в тому числі чіткого розподілу компенсацій.

Знову ж, Максим називає такий стан речей одним з великих факторів свого рішення про переїзд.

Максим зазнає, що юристи при лікарнях не є незалежними.

Рішенням могло б бути введення страховки, яка є незалежною безпосередньо від МОЗу та лікарень, наприклад державного страхування для захисту лікарів. Конкретизацію та запровадження механізмів відповідальності професійного страхування анонсував у вересні 2025 року нардеп Михайло Радуцький в рамках законопроєкту 10372. Але це потребуватиме часу і такі зміни залишаються тісно пов'язаними із проблемою недофінансування медицини і низькими зарплатами медиків. Питання чи можна дозволити собі страхування із зарплатою у 20 000 гривень залишається відкритим.

Які перспективи лікарів за кордоном?

Очевидно, що робота лікаря в країнах ЄС означає кращу зарплату, ширші можливості лікування пацієнтів, чітке самоврядування та кращий захист прав. Проте українським лікарям потрібно докласти багато зусиль перш ніж вони зможуть працювати за фахом. Крім цього завжди існують загальні проблеми мігрантів: інтеграція, вивчення мови та дискримінація.

Цей бар'єр може бути вигідним для утримання та повернення медиків до України.

Своєю перспективою на визнання дипломів та професійне зростання в Німеччині поділилася Ірина Цуркан — в минулому експертка з працевлаштування українських медиків в Німеччині, а сьогодні разом зі своїм чоловіком — головним лікарем в німецькій клініці — учасниця проєкту з обміну знань у сфері онкології між німецькими та українськими лікарями.

Шлях лікарів складний — у них на відміну від медсестер немає чіткого алгоритму дій. Рішення про визнання їхніх дипломів приймаються фактично для кожної індивідуальної ситуації — в першу чергу через високу стандартизацію професії в Німеччині і невідповідність післядипломної кваліфікації. Крім цього, визнавати диплом можна лише після закінчення інтернатури. Лікарям потрібно готуватись до спеціального мовного іспиту — ця підготовка, за словами Ірини, займає 2 роки. Оптимально, якщо лікарі вчать мову паралельно працюючи асистентами в клініці, тому що це дозволяє швидше вчити мову і створювати контакти серед потенційних роботодавців. Проте це не завжди можливо і тоді лікарі мають власними силами фінансувати себе під час усього процесу визнання.

Щоб далі стати лікарем-спеціалістом, треба працювати три роки під наглядом старшого колеги. Після іспиту для лікарів спеціалістів, людина може видавати висновки, приймати рішення та нести відповідальність самостійно. Після цього можна або шукати місце роботи в клініці, або відкрити (або прийняти в інших лікарів) свій праксис, тобто окремий приймальний офіс, де працює один або декілька лікарів. Це — велика фінансова інвестиція.Крім того, потрібно врахувати, що потреба в конкретних лікарях визначається спеціальною локальною лікарською палатою. Особливо насичені великі міста, в менших землях більший вибір і менші витрати на відкриття праксису.

Хоча в Німеччині фактично відсутня відверта корупція і «кумівство» в контексті професійного зростання, є два важливих аспекти, які ускладнюють перспективи лікарів-мігрантів. По-перше, це аспект неформальних зв'язків і знайомств. Саме через те, що шлях лікарів індивідуальний, часто потрібно проактивно самому шукати менторів та просити про запрошення на стажування. За словами Ірини, це зробити складно, але можливо, не в останню чергу, тому що ставлення до українських лікарів покращилось після початку повномасштабного вторгнення.

Проте є ще другий аспект — дуже довга тривалість кар'єрного шляху лікарів. Потрібно інвестувати багато часу, щоб стати головним лікарем відділення або лікарні. Це проблема в першу чергу для тих лікарів, які вже почали будувати кар'єру в Україні.

Саме це може бути фактором, який Україна може використати для утримання фахівців.

Перспективи

Підсумовуючи, основні причини виїзду лікарів пов'язані як з фінансування системи (не лише заробітними платами, а і можливістю лікувати своїх пацієнтів), корупцією, пробілами в самоврядуванні та захисті трудових та професійних прав лікарів.

Проте шлях до повноцінної лікарської роботи за кордоном є довгим, тому стимул їхати є в першу чергу у молодих спеціалістів або абітурієнтів яким вигідніше навчатися за кордоном.

Очевидно, що поки продовжується повномасштабна війна, пріоритет фінансування буде надаватися військовим потребам. Проте все одно необхідна довгострокова політика націлена на зменшення залежності української медицини від зовнішнього фінансування. Крім цього, розв’язання проблем із самоврядуванням, викоріненням корупції та введенням ефективного захисту від лікарської помилки можливе вже сьогодні.