Британія знову без прем’єра: що означає відставка Стармера

Лише за кілька днів до того Стармер обіцяв «боротися» за посаду, але тиск усередині фракції змусив його змінити рішення буквально за вихідні. Британія отримує п’ятого прем'єр-міністра за чотири роки і це вже діагноз політичній системі країни.

Шлях до цього фіналу був доволі передбачуваним, якщо подивитися на останній рік лейбористської влади. На місцевих виборах у травні партія втратила контроль над 35 місцевими радами і майже 1500 депутатських мандатів — приблизно 60% усіх місць, що були на виборах. Після історичного тріумфу на парламентських виборах 2024 року (411 з 650 мандатів) прогнозована національна підтримка лейбористів впала до 17% — третє місце після Reform UK та консерваторів. За цим стоять цілком конкретні провали: реальні зарплати за два роки правління зросли менш ніж на 1%, криза вартості життя не вирішена, а призначення Пітера Мандельсона послом у США на тлі його зв'язків з покійним сексуальним злочинцем Джеффрі Епштейном стало останньою краплею для багатьох виборців і депутатів.

Партію розривало в обидва боки: зліва критикували за відмову від податку на багатство і за реформу соціальних виплат, справа — за імміграційну політику й енергетичний курс. Симптомом стали відставки: міністра охорони здоров'я Венса Стрітінга у травні, а на початку червня — глави Міноборони Джона Гілі разом з іншими представниками оборонного відомства, незгодними з фінансуванням оборонних видатків. До моменту відставки Стармера понад 95 лейбористських депутатів публічно вимагали від нього піти або назвати дату відходу.

Енді Бернем, який тепер виглядає найімовірнішим наступником, — постать із цікавим контрастом до Стармера. Це популярний у Північній Англії політик з репутацією «соціального лейбориста»: під час каденції мера він націоналізував автобусну мережу Манчестера й послідовно будував образ людини, близької до проблем робітничого класу — саме того електорату, на який найбільше претендує Reform UK.

Промовисто, що саме Бернем, а не партійний апарат з Лондона, зумів дати Фараджу відчутну поразку в Мейкерфілді — окрузі, яку Reform вважала однією з ключових цілей. Це показує важливу річ: правий популізм Фараджа не є автоматично непереможним, коли лейбористи виставляють харизматичного кандидата з реальною місцевою довірою. Водночас зростання Reform UK на загальнонаціональному рівні — це не стільки перемога ідей партії, скільки наслідок вакууму: вона забирає розчарованих виборців одночасно й у лейбористів, і в консерваторів, чия підтримка на місцевих виборах впала так само відчутно.

Для України та Європи ця криза має значення, що виходить далеко за межі внутрішньобританської політики. Стармер за два роки став передбачуваним і послідовним союзником Києва: він підписав нові угоди про безпеку з Німеччиною та Францією, активно координував європейську коаліцію підтримки через Об'єднані експедиційні сили з Балтією та Нордичними країнами.

Бернем, на відміну від нього, практично не має зовнішньополітичного досвіду, і люди, що з ним працювали, описують його ймовірний підхід як «мінімум» зовнішньої політики з фокусом на економіку та вартість життя. Особисто він публічно демонстрував підтримку України ще з 2014 року й називав близькість частини британських правих до Путіна загрозою національній безпеці, але це декларація переконань, а не досвід ведення складних переговорів у момент, коли Трамп стрибає між «підтримкою» України та підлабузництвом до Кремля, а НАТО попереджає про зростання ризику нової великої війни.

Британська криза — це частина ширшої європейської історії: і Макрон, і Мерц мають подібні проблеми з утриманням довіри вдома, попри необхідність лідерства в питаннях європейської безпеки. Те, чи зможуть центристські партії впоратися з тиском популістів на кшталт Фараджа, не приносячи в жертву зовнішньополітичну стабільність — питання, відповідь на яке стосується не лише Британії, а й майбутньої архітектури підтримки України в Європі.