Між ілюзією та колаборацією: як українська пам’ять грає в подвійні стандарти

Сьогодні українське суспільство перебуває у стані найвищої емоційної напруги. Війна з Росією змусила Україну переглянути кожен рядок у підручниках історії, кожну назву вулиці та кожне обличчя на банкнотах. Це період «великої чистки», коли нація намагається відірвати від себе все, що пов’язує її з окупантом. Проте в цьому шляхетному пориві українське суспільство потрапило в пастку вибіркової пам’яті. В Україні створили зручну систему координат, де одних діячів таврують «зрадниками» за їхні погляди, а іншим прощають відверту антиукраїнську позицію лише тому, що вони «статусні» або «корисні». Цей парадокс — не просто помилка, це інтелектуальна сліпота, яку Україна зобов’язана подолати.

Феномен «зручного» засудження: Чому Винниченко — зрадник-соціаліст, а не герой?

Володимир Винниченко — одна з найбільш суперечливих і водночас недооцінених постатей нашої історії. Сьогодні його дедалі частіше намагаються перетворити на зручну мішень для критики, тавруючи як «лівака», який своєю риторикою нібито розвалив армію та відкрив шлях більшовизму. Проте такий погляд — це грубе спрощення, що ігнорує справжню драму людини, яка була одним із найпалкіших патріотів своєї землі.

Перш за все, неможливо оминути Винниченка як митця. Він був справжньою зіркою української літератури початку XX століття. Його модерністські твори, такі як «Записки кирпатого Мефістофеля» чи «Сонячна машина», вивели українське слово на європейський рівень, ламаючи стереотипи про «сільську» та «відсталу» українську культуру. Він писав про психологію, про внутрішню свободу, про нову людину. Кожним своїм рядком він доводив: українська нація — інтелектуальна, сучасна і жива. Його патріотизм проявлявся не в гаслах, а в створенні високої культури, якою можна було пишатися.

Як політик, Винниченко мав свої погляди (в різні часи від соціал-демократичних до націонал-комуністичних) не тому, що любив Москву, а тому, що щиро хотів справедливості для українського селянина та робітника. На той час соціалізм в широкому розумінні цього терміну був не «російським винаходом», а панівною ідеєю прогресивного світу. Його стратегічна помилка полягала в наївному гуманізмі: він вірив, що революційний народ не потребує кадрової армії, і що з російськими «товаришами» можна домовитися на засадах рівності.

Але чому його судять за цей ідеалізм, ігноруючи те, що він присвятив усе життя боротьбі за суб'єктність України? Винниченко був головою першого українського уряду (Генерального секретаріату Центральної Ради), він стояв біля витоків Української Народної Республіки та до останнього намагався знайти шлях, щоб Україна не стала черговою губернією. Те, що не вийшло — це не провина однієї людини, а трагедія цілого покоління, яке опинилося в лещатах між «білим» та «червоним» російським імперіалізмом (а ще війною з Польщею та внутрішньою клаосвою боротьбою). Сьогодні його легше піддати декомунізації за ліві погляди, ніж визнати як батька незалежності, який просто не зміг переграти цинічну машину терору. Багато хто судить його за помилки, ігноруючи щире прагнення відірватися від імперського коріння — прагнення, за яке він зрештою заплатив роками еміграції та забуття.

Герої з подвійним дном: Скоропадський та Вернадський

На противагу Винниченку, в українському пантеоні існують постаті, чий шлейф колаборації з імперськими ідеями набагато важчий, але їх «легалізували».

Найбільш показовим тут є приклад гетьмана Української Держави Павла Скоропадського, особливо якщо розглядати його в парі з головою Української Центральної Ради Михайлом Грушевським. Сьогодні модно цькувати Грушевського за його початкові автономістські погляди, називаючи його м’якотілим професором, який «вірив у федерацію». Але в цій критиці виявляється вражаюча вибірковість.

Михайло Грушевський пройшов шлях колосальної особистої та політичної еволюції. Він починав з ідей автономії, але, зрештою, саме він підписав IV Універсал, що проголосив незалежність УНР. Коли він усвідомив, що будь-яка форма союзу з Росією це шлях до прірви, то обрав повну незалежність. Грушевський рухався від ілюзій до самостійної держави.

Зі Скоропадським ситуація виглядає з точністю до навпаки, і саме тут криється головний парадокс нашої пам'яті. В культурному мейнстримі України модно захоплюватися його порядком, економікою та культурними інституціями. Безумовно, заснування Академії наук та університетів є величезним внеском. Але Скоропадський був генералом Російської імперії до мозку кісток, чий прихід до влади був німецьким переворотом проти української демократії, яка вже проголосила незалежність. І якщо Грушевський свій шлях закінчив розривом із Москвою, то Скоропадський свій фінальний політичний акорд присвятив «Грамоті про федерацію з Росією».
Це пряма зрада ідеї самостійності в момент, коли вона вже була юридично оформлена. Гетьман не вірив у Україну як у самодостатній суб’єкт; він бачив її лише як плацдарм для відновлення оновленої «білої імперії». При цьому модно прощати Скоропадському це свідоме прагнення повернутися під крило Москви, але таврувати Грушевського чи Винниченка, які, попри всі свої помилки, тягнули країну в протилежний від імперії бік.

Проте політична арена — лише частина проблеми. Ця сліпота до імперського коріння поширюється і на науковий пантеон, де існує схильність обожнювати інтелект, абсолютно ігноруючи цінності, які за ним стояли (виключення становлять хіба що суспільні науки, де, навпаки, існує зворотній тренд — шукати в усьому лівацтво та російську імперськість).

Яскравим прикладом є Володимир Вернадський. Його обличчя на найбільшій купюрі країни — символ української наукової гордості. Проте Вернадський ніколи не був українським націоналістом. Більше того, він був членом партії «конституційних демократів» («кадетів»), яка виступала за єдину і неподільну Росію. Він погоджувався на створення Української академії наук за умови, що вона буде частиною російського наукового простору. Вернадський — геній, але він — імперський геній. Те, що в Україні його поставили на п’єдестал, ігноруючи політичну орієнтацію, свідчить про наше бажання мати статусну історію, навіть якщо вона суперечить ідеї незалежності.

Павло Тичина — недоторканний радянський класик

Якщо говорити про радянський період, то вибірковість стає ще цинічнішою. Декомунізація в Україні часто нагадує полювання на відьом, але тільки на тих, у кого немає впливових адвокатів.

Павло Тичина — фігура недоторканна. Класик, один з трьох-чотирьох найшанованіших українських поетів ХХ століття. Його «Сонячні кларнети» вивчають у школах як шедевр модернізму, «Золотий гомін» і «Як упав він з коня» сприймають як символи революційного українства, а ім’я Тичини носять школи, вулиці, літературна премія та Уманський педагогічний університет. Але чим його шлях відрізняється від шляху тих, кого сьогодні викидають з бібліотек?

Він був частиною радянської номенклатури: вступив до ВКП(б) у 1944 році, отримав сталінську премію (1941), обіймав посаду міністра освіти УРСР (1943–1948), був головою Верховної Ради УРСР (1953–1959), депутатом ВР СРСР, членом ЦК КПУ. Написав слова до гімну УРСР (1949), де прямо прославляв Леніна і Сталіна, «Союз Радянський» і шлях «в світ Комунізму».

Його пізні збірки: «Живи, живи, красуйся!», «Комунізму далі видні», «Батьківщині могутній» — це класичні приклади офіційної радянської лірики, оспівування партії, радянської армії та «возз’єднання» України з Росією.

Так, ранній Тичина — геній кларнетизму, новатор, співець української весни 1917–1920-х. Але він також написав тексти, які десятиліттями були обов’язковими в радянських підручниках і звучали на всіх офіційних святах. В Україні навчилися міфологізувати Тичину, роблячи з нього трагічно зламаного генія або жертву обставин, хоча насправді він був майстром компромісу з режимом: обрав високі посади, премії, пʼять орденів Леніна, звання Героя Соціалістичної Праці — і платив за це текстами, які прославляли систему, що нищила українську культуру.

Мораль люті та викривлення правди

Війна породила специфічну «мораль люті». Коли ворог нищить твої міста, ти не маєш часу на тонкі історичні дискусії. Потрібен чорно-білий світ. І це небезпечно. Під гаслом декомунізації та дерусифікації часто проводять не очищення, а зачистку всього складного і незручного.

Людей минулого звинувачують в тому, що вони не були такими, як українці сьогодні. Це інтелектуальний егоїзм. Неможливо вимагати від діяча XIX століття світогляду, сформованого досвідом і викликами XXI століття, чи оцінювати його виключно за сучасними критеріями, чи вимагати від нього повної відмови від російської мови в умовах, коли іншої інтелектуальної мови просто не існувало (наприклад, Тарас Шевченко усю свою прозу, включно з особистими щоденниками, писав російською). Лють — це паливо для боротьби, але вона є поганим інструментом для написання підручників. Якщо судити історію лише через емоцію сьогоднішнього дня, Україна ризикуємо залишитися з культурою, де не буде ані Гоголя, ані Вернадського, ані Сікорського, ані інших.

Освіта як ліки проти маніпуляцій

Щоб вийти з цього кола подвійних стандартів, потрібно змінити сам підхід до викладання історії в школах та університетах.

По-перше, історія має перестати бути «житієм святих». Україні не потрібні ідеальні герої без страху і докору. Україні потрібні люди. Учень має знати: Скоропадський був видатним організатором, АЛЕ він хотів федерації з Росією. Винниченко був великим письменником і патріотом, АЛЕ його політична короткозорість призвела до трагедії. Сковорода був українським духом, АЛЕ він жив у системі координат імперії (скільки ж імперської еліти він підготував у Харківському і Переяславському колегіумах), бо іншої не було.

По-друге, потрібно навчити молодь розуміти контекст. Декомунізація і дерусифікація не повинні бути механічним знесенням пам’ятників. Ці процеси мають бути деконструкцією міфів. Замість того, щоб просто заборонити Виниченко чи Тичину, треба пояснити, в яких умовах вони писали, як система ламала геніїв і чому їхня творчість — це водночас і здобуток, і трагедія нації.

Україна сьогодні виборює свою суб’єктність. Але справжня суб’єктність — це здатність прийняти власну історію у всій її складності та суперечливості. Навіть попри критику, висунуту в цьому матеріалі, українці не повинні викидати Вернадського чи Скоропадського лише тому, що їхні погляди не вписуються в сучасний шаблон. Але ніхто також не має права робити з них ікони, замовчуючи їхні проросійські симпатії.

Парадокс, про який йдеться тут — це дитяча хвороба нації, що зростає. Потрібно перестати гратися в зручних і незручних зрадників. Справжня деколонізація свідомості — це не коли все забороняють, а коли все розуміють. Тільки тоді можна буде збудувати ідентичність, яка не боїться правди, якою б гіркою вона не була. Історія — це не суд, де виносять вироки, це лабораторія, де вивчають досвід, щоб не стати наступним поколінням, яке помилково когось засудить, або сліпо когось возвеличить.