Повернення українських громадян: масштаби, наслідки, стратегії

Безпечний мирний клімат, відбудова інфраструктури, економічне зростання і соціальні ініціативи створять умови для повернення. Наведена таблиця узагальнює оцінку повернення вимушених і трудових мігрантів (суб’єктивні оцінки на основі демографічних тенденцій і спостережень).

Питання повернення громадян є критичною демографічною й соціально-політичною проблемою для України. За останні 30 років безповоротно виїхало близько 4 мільйонів українців, що разом із наслідками повномасштабного вторгнення створює гострий дефіцит робочих кадрів та поглиблює старіння населення. З початком повномасштабної війни ця тенденція посилилася: лише за 2022 рік понад дві третини нинішніх мігрантів виїхали в перші місяці конфлікту. Маси українців опинились за кордоном – від кількох мільйонів тимчасових переселенців до десятків мільйонів представників історичної діаспори. За різними оцінками, нині за межами України проживає від 12 до 25 мільйонів українців або осіб українського походження (залежно від методології).

Важливість повернення вимірюється багатьма чинниками. З демографічної точки зору виїзд здебільшого працюючого населення призводить до прискореного старіння та погіршення ґендерно-вікової структури (зараз на одну працюючу особу в Україні припадає ≈ 1,4 пенсіонера). Втрата кваліфікованих працівників гальмує економічний розвиток і спричиняє брак робочої сили на внутрішньому ринку: підприємства України вже змушені шукати іноземних працівників у окремих галузях. Політично, значне розсіювання громадян ускладнює підтримку національної ідентичності та прав громадян (наприклад, забезпечення голосу на виборах мільйонам за межами країни). За словами міжнародних експертів, відновлення цих сил неможливе без розв’язання питання демобілізації та інтеграції тих, хто поїхав.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії загальна кількість переміщених осіб сягнула майже 10 мільйонів: 3,75 млн внутрішніх переселенців та 5,75 млн біженців за кордоном (дані UNHCR станом на кінець 2025 р.). Для порівняння, офіційно зареєстровано близько 4,8 млн ВПО, хоча реальні цифри значно вищі. Понад 70% тих, хто досі не повернувся, виїхали в перший рік війни. Рівень повернень поступово зріс: якщо 2024-го за кордон виїхало ~443 тис. осіб більше, ніж повернулося, то 2025-го — ~290 тис. (за даними ДПСУ). Однак ця динаміка покаже результат лише в довгостроковому періоді.

До повномасштабної війни значна частина української діаспори формувалась економічною міграцією. Станом на 2025 р., в Польщі офіційно працюють понад 741 тис. українських мігрантів (щодо підприємств) – це 67% усіх працевлаштованих іноземців у країні. Попри це, до 2025 р. кількість іноземних працівників в Україні зменшилася – з ~22 тис. дозволів для мігрантів у 2021 році до ≈9,5 тис. у 2025-му. Саме трудові мігранти їздять за кордон у пошуках кращих зарплат, легалізації робочого статусу чи міжнародної освіти. За оцінками експертів, до повномасштабної війни за кордоном працювало 3–7 мільйонів українців. Сама ж трудова міграція не нова, але зросла в контексті повномасштабної війни через погіршення умов праці та загальні економічні втрати України.

Формальна міграція розпочалася ще до 2022 року: демографічні та економічні чинники поступово «витісняли» українців за кордон (економічна нестабільність, відсутність робочих місць з гідною оплатою, низький рівень життя). Однак війна суттєво прискорила цей процес. Головні причини виїзду сьогодні – прямі бойові дії, окупація територій, невизначеність щодо майбутнього та страх мобілізації (ІПСО ворога досягло мети). Міста, що опинилися на лінії фронту, зазнали практично повної депопуляції. Окрім безпеки, мігранти називають «пуш-факторами» відсутність роботи з гідною зарплатою та безкоштовними соціальними послугами на локальному рівні. Експерти відзначають також «поколінневі» тренди: висока еміграція почалась ще наприкінці 2010-х, і тепер лише посилилась за рахунок зовнішніх чинників. Відзначимо, що серед тих, хто виїхав, значна частина адаптувалася за кордоном і ризикує не повернутися до стабілізації в Україні, доки державна політика не зміниться.

Повернення українців має багатоаспектні наслідки. З економічного погляду, воно означатиме поповнення ринку праці, збільшення надходжень у пенсійну та соціальні системи, а також потенційні інвестиції й «непрямі» перекази вітчизняному бюджету. За підрахунками урядовців, невидимий внесок українських мігрантів у економіки країн-приємниць становить від 4% до 5% ВВП цих держав. Водночас повернення змусило б уряд перерозподілити ці суми на власну економіку через зарплати, податки, соціальні гарантії. З поверненням кадрів нарешті зросте конкурентність українського ринку праці, а також відновиться довіра до можливостей працювати вдома.

Демографічно, повернення знизить темпи старіння населення і пом’якшить негативні тенденції. Важливою є й психологічна складова – відновлення національного капіталу: люди з діаспори (особливо молодь та фахівці) повернуть знання, інновації, міжнародні зв’язки в Україну. Проте не виключені й ризики: одновимірне повернення літніх або дітей замість працюючих громадян може лише погіршити вікову структуру. Це підкреслено й у державній аналітиці: масового повернення непрацездатних при одночасному виїзді працівників лише посилить демографічний дисбаланс.

З точки зору безпеки, повернення насамперед потребує стабілізації ситуації – демілітаризації регіонів, розмінування, відновлення житла та інфраструктури. Лише після відновлення контролю і безпеки можна очікувати значного повернення внутрішньо переселених і біженців. Безпечні умови – базова передумова. Політично, повернення вплине на легітимність майбутніх виборів і відновлення інституцій. Наприклад, одні лише вибори потребуватимуть врахування (реєстрації) ~3,7 млн ВПО і майже 6 млн громадян за кордоном. Без повернення і реінтеграції цих груп складно відновити повноцінну політичну систему та соціальний контракт.

Останні роки уряд неодноразово заявляв про плани стимулювати повернення. Ще до війни були розроблені програми на кшталт «Повертайся і залишайся» (пропозиція дешевих кредитів під бізнес), «Brain Gain» (для науковців) тощо, але їхня ефективність обмежена. Установи утворювалися: зауважують, що ні профільного міністерства, ні системної політики повернення досі немає.

Нині офіційний підхід формалізується за допомогою стратегічних документів. Інститут демографії оприлюднив «Стратегію повернення населення», де визначено шість цілей: від створення внутрішньої системи підтримки і заохочення повернення до співпраці з діаспорою і забезпечення інформації для поверненців. Кабмін включив питання повернення у національний план відновлення (робоча група «Повернення громадян, тимчасово переміщених»). Міністерство національної єдності, засноване 2024 року, отримало для цього 150 млн грн (2025) на програму «підтримки українців за кордоном та сприяння їх поверненню». Крім того, уряд ініціював реформу «Дія» для ВПО, програми надання безповоротних грантів («єРобота», «муніципальна няня») тощо. В уряді розглядають і полегшення візового/митного режиму, співпрацю з європейськими країнами (щоб не провокувати в ЄС відчуження закордонних українців), а також інформаційні кампанії серед діаспори.

Поки що ці ініціативи мають скоріше символічний характер. Виділення бюджетних коштів – позитивний крок, але суми мізерні порівняно з потребою (150 млн грн – проти багатомільярдних витрат на допомогу ВПО). Програми на кшталт кредитів під бізнес здебільшого не враховують реальні мотиви мігрантів (понад 90% трудових – некваліфіковані працівники). Бракує цілісної державної стратегії: ініціативи фрагментарні й часто не узгоджуються між міністерствами.

З іншого боку, сама мобілізація громадянського суспільства свідчить про зростаючу увагу до теми. Ветеранські організації, профспілки та іноземні фонди пропонують власні формати підтримки повернення. Позитивним сигналом є також міжнародний тиск на захист мігрантів: наприклад, Єврокомісія розробляє зміну правил тимчасового захисту, яка може полегшити повернення в Україну українським чоловікам після війни.

Повернення українців додому – амбітна мета, але реалістичною вона стане лише за певних умов. По-перше, безпека: стабілізація територій, відбудова зруйнованого житла і комунікацій. Без цього повернення буде лише епізодичним. По-друге, економічна привабливість: потрібні нові робочі місця з конкурентними зарплатами, прості умови для бізнесу, доступне житло, та ефективна система пільг і соцзабезпечення. По-третє, інституційна готовність: держава має виконувати дані обіцянки, доводячи, що інтереси громадян є пріоритетом. Потрібен якісний супровід – від інформування потенційних поверненців до персоналізованого консультування та постпокращення послуг (як обіцяла стратегія).

Масштаби виклику повернення українців – безпрецедентні. Це не питання декларацій, а системних перетворень. Держава повинна стати привабливим середовищем для життя, а не політичними гаслами. Реалістична стратегія повернення вимагатиме чітких цілей, міжсекторального партнерства та реформи базових інститутів (праці, житлової політики, освіти). Успіх залежить від того, наскільки державні рішення буде сприйнято як дієві гарантії для людей. Якщо основні проблеми – безпека, робота й довіра – будуть вирішені, тоді частина мігрантів неодмінно повернеться.