Хто успадкує путінську Росію?

Попри очевидну віру у свою всемогутність і вседозволеність, Володимир Путін не вічний, і це точно усвідомлює і він, і його найближче оточення, що завдяки йому володіє всією повнотою влади в країні.
За словами російського президента, питання спадковості влади було предметом його роздумів ще з 2000 року, з моменту вступу на посаду. Через це може скластися враження, що ім'я наступника вже давно відоме.
Та насправді в питанні про пошук кандидатури наступного очільника Кремля є три найважливіші фактори, які визначають подальший хід подій й ускладнюють пошук відповіді:

по-перше, це попередній негативний досвід В. Путіна в передачі повноважень. Тут можна згадати прагнення Дмитра Медведєва балотуватися на другий президентський термін 2012 року. Тоді це позначилося спробою перекроїти контроль над ключовими галузями економіки, що було сприйнято як небезпека для путінського режиму;

по-друге, це наявність навколо В. Путіна вузького клубу наближених, які мають значний вплив на прийняття ним подібних рішень. Зокрема, цей чинник проявився 2007 року, коли з подачі Ігоря Сечіна, президента «Роснєфті», була відкинута кандидатура Сергія Іванова як можливого наступника через його позицію з приводу російсько-американських відносин. Цілком вірогідно, що вплив оточення президента збережеться навіть у випадку його відходу від влади;

по-третє, це схильність В. Путіна час від часу перетасовувати власну колоду, аби не допустити надмірного посилення окремих осіб. Джерела в Кремлі висловлювали в медіа думку, що саме цей чинник став ключовим у зміщенні Владислава Суркова і В'ячеслава Володіна з їхніх посад у 2012 та 2016 роках відповідно.

До того ж слід врахувати і більш сучасний контекст. Поправки до Конституції РФ, зокрема, у контексті «обнулення» президентських термінів Путіна, означає, що останній має чіткий намір зберігати за собою усю повноту влади до кінця життя, незалежно від займаної посади. У поєднанні з трьома вищезгаданими чинниками, це вказує на те, що нові обличчя проходитимуть серйозну перевірку на лояльність і радше залишатимуться другорядними фігурами навіть за умови зайняття найвищих державних посад. Імовірність такого сценарію підтверджується звичною для РФ практикою, коли об'єктом критики за невдачі в управлінні стає не президент, а прем'єр-міністр і його кабінет. Цей шлях свого часу пройшов Д. Мєдвєдєв, і те саме очікує на нинішнього голову уряду Михайла Мішустіна через глибинні проблеми російської економіки.

Додатковим фактором упевненості виступає і хибність самої тези про «покоління політиків нових облич», яка не витримує критики. Вона з'явилася в публічному просторі ще 2016 року, коли питаннями внутрішньої політики в Адміністрації Президента РФ почав опікуватися Сергій Кірієнко. Тодішня хвиля нових призначень показала, що кандидатури на посади підбираються не за системним принципом молодості і фаховості, а на основі рішень кремлівських груп впливу, особливо силовиків, консенсус яких зав'язаний на особі В. Путіна.

Критерій лояльності також передбачатиме відносну невідомість і непримітність нового «керівництва» в медіапросторі, що не дозволить йому формувати власний авторитет і приймати самостійні рішення для його захисту. У цьому плані інтерес викликають персони Максима Орєшкіна, наймолодшого і вже колишнього міністра економіки, та Антона Аліханова, теж колишнього наймолодшого губернатора. Перший фактично зник із радарів після власного натяку на зацікавленість у президентському кріслі, а другий невдовзі після початку повноважень був звільнений з поста губернатора Калінінградської області і увійшов до складу Президії Державної ради РФ, склад якої змінюється раз на півроку, а отже теж став безперспективним кандидатом. Таким чином, справедливо припустити, що на роль формального наступника чи наступників висуватимуться відносно невідомі і непримітні особи, що відверне від них загрозу у звинуваченні у зв'язках з людьми Путіна і дозволить їх легко контролювати.

Водночас слід звернути увагу на вже згадану Державну раду РФ, яка до поправок до Конституції в 2020 році не мала конституційного статусу і залишалася суто дорадчим органом. Саме з ініціативи В. Путіна її роль було трансформовано в оновленій Конституції, до якої включили і повноваження Президента РФ щодо формування Держради «з метою забезпечення узгодженого функціонування і взаємодії органів державної влади, визначення основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики та пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни». У зв'язку з версією про можливе створення у майбутньому колективного глави держави, що деякий час тому ширилася в інформаційному просторі, варто звернути особливу увагу саме на цей орган та еволюцію його складу в подальшому. Можливо, саме вона стане натяком на те, кому чинний очільник Кремля віддасть свою симпатію.

Утім Росія і її політична еліта залишаються вкрай непередбачуваними. Режим, вибудуваний В. Путіним, чітко свідчить лише про одне: хто б і коли б не став наступним лідером Росії, йому (чи їй) доведеться керувати в умовах олігархічного засилля, тиску силовиків і неефективної економіки. У такому середовищі ефективна демократія може бути лише мрією. Вочевидь, після Путіна буде новий путін і нова «сильна рука». Щодо російського суспільства вердикт схожий: мабуть, має змінитися не одне покоління, аби запит на інші обличчя здобув підтримку більшості.