Зовнішня політика по-байденівськи: чого чекати світові та Україні?

Усе пізнається в порівнянні. В Україні Дж. Байдена пам'ятають як віцепрезидента за адміністрації Барака Обами. Тоді саме він опікувався українським напрямком зовнішньої політики США і був прихильно налаштований до офіційного Києва. Але відтоді змінилося багато чого.

За часів Обами були здійснені спроби «перезавантажити» відносини із Росією, а також зміщення акцентів в Азійсько-Тихоокеанського регіон зі сприйняттям Китаю як важливого партнера. Проте ці спроби не мали відчутного успіху. Наразі і Москва, і Пекін сприймаються у Білому домі як загрози національній безпеці та тому світовому порядку, який би влаштовував американців. Відкат від нинішнього стану речей шляхом простого замирення і полюбовної згоди навряд чи можливий. У зв'язку з цим виникає цілий ряд запитань. Якою буде зовнішня політика Байдена? Повною протилежністю колишній? Спробою домовитися з обома, щоб уникнути конфронтації? Чи домовленістю з кимось із двох суперників, щоб об'єднати зусилля проти третього?

Почати слід з найбільш очевидної тези, яка озвучується чи не найчастіше і звучить так: Байден буде більш відданий ідеалам трансатлантичного партнерства. Це твердження звучить доволі обнадійливо, але його позитив для глобальної безпеки й українських надій на США далеко не очевидний. Трансатлантична єдність означатиме більшу увагу Білого дому до позицій союзників щодо ключових питань – тобто і Росії в тому числі. Тут можна згадати ситуацію понад 10-річної давності, коли А. Меркель переконувала Дж. Буша і Б. Обаму не розміщувати систем протиповітряної оборони в Чехії і Польщі, аби не провокувати Росію – і це принесло результати. Держави-члени ЄС завжди прагнули самостійно вибудовувати відносини з Кремлем, побоюючись, що конфронтація між США та Росією може серйозно зашкодити безпековим пріоритетам Союзу. І навіть зараз, попри події в Україні, Білорусі і ситуацію з Навальним, Франція, Німеччина та деякі інші держави не втрачають надії на «примирення» Росії у майбутньому.

Це, звісно, не означає, що Байден знову намагатиметься «перезавантажити» відносини з РФ, як за часів свого віцепрезидентства, заради добрих зносин із європейськими союзниками. Примітно, що в його заявах саме Росія фігурує як ключова загроза, а не Китай, який Джо називає «найбільшим суперником». Таке формулювання може говорити про одне: його адміністрація буде проводити більш жорстку політику щодо Росії, аніж щодо КНР, оскільки саме Кремль наразі заважає американцям у просуванні своїх інтересів на Близькому Сході, Кавказі, у Східній Європі та інших регіонах світу. Пекін, хоч і значно сильніший економічно, однак поводить себе більш стримано.

Водночас гра проти Китаю остаточно стає довгостроковою і вже не вимірюється президентськими термінами. США фактично проґавили момент, коли КНР можна було стримати в 90-х роках ХХ століття із позицій сили. Тоді значна частина американського істеблішменту – і сам Дж. Байден – просувала надання Китаю режиму найбільшого сприяння в економіці, чим допомагала Піднебесній у вступі до Світової організації торгівлі. Іншими словами, США з власної волі вмонтували тоді ще слабкий Китай у систему міжнародних інституцій. А зараз змушені визнати, що політика щодо цієї держави має бути більш збалансованою і поєднувати діалог зі стримуванням.

І тут у гру знову вступає Росія. На сьогодні вона, як максимум, претендує на роль молодшого партнера КНР у глобальному співвідношенні сил. Тому, якщо Байдену вдасться досягти компромісу з Сі Цзіньпіном щодо формату двосторонніх відносин, путінська Росія може відчути себе за бортом і буде намагатися долучитися до такого своєрідного діалогу сильних. За цього сценарію такі дії дозволять американській адміністрації посилити свої позиції. Використовуючи різні інструменти впливу, включно із санкціями, Білий дім зможе вимагати від Кремля певної поступливості в окремих питаннях – зокрема, й українському.

Незручне становище Росії і криза в її відносинах із Китаєм для України, звичайно, були б перевагою. Але чи не призведе це до подальшого загострення відносин між центрами сили і якою тут буде наша роль?

В експертних колах давно ширяться думки, що імовірність глобального конфлікту зростає і великі держави готуються до нього. Далеке майбутнє залишається таємницею, але таке протистояння навряд чи перейде в гарячу фазу за президентства Байдена. Для цього є принаймні три причини.

По-перше, кожній зі сторін потрібні міцні союзи, яких зараз бракує. Наразі НАТО, де ключову роль відіграють США, не має однозначно ворожої позиції щодо КНР. Так само і Китай не має військово-політичних альянсів, які б підвищували його впевненість у перемозі. Росія ж останні шість років балансує на грані військових загострень і не готова зробити крок у прірву, як і її суперники. Для сторін ймовірний конфлікт є занадто непередбачуваним, а виграш у ньому – сумнівним.

По-друге, провокування конфронтації з Китаєм (а потенційно і Росією) точно поставить під загрозу найближчих союзників США у Східній Азії - Японію і Південну Корею, віддалить партнерів у Південно-Східній Азії - АСЕАН, і підірве довіру європейців, у яких немає причин підтримувати Вашингтон у локальній війні на випередження проти Піднебесної. А отже, Білий дім ризикує вести це протистояння наодинці.

По-третє, США стикаються із серйозною внутрішньою кризою. Вашингтон навряд чи вдаватиметься до рішучих односторонніх дій проти Росії чи КНР, аби повернути собі глобальну гегемонію. Частково це пов'язано з тим, що час, коли США одноосібно домінували у світі, відходить у минуле. Однак на це накладаються і внутрішньополітичні труднощі, які не вирішить сам факт обрання більш передбачуваного Байдена замість ексцентричного Трампа. Тому новий президент першочергово працюватиме над врегулюванням внутрішніх конфліктів і саме це стане для нього найбільшим викликом.

На такій основі формуватиметься і зовнішня політика Білого дому: на підтримку від США більшою мірою зможуть розраховувати лише країни зі сталою демократією й успішними реформами. Адміністрація Байдена найімовірніше заохочуватиме уряди до зміцнення верховенства права й підвищення ефективності державних інституцій. Ті, хто цього не робитиме, залишаться поза увагою задля уникнення зайвих витрат ресурсів. І тут Україна радше може опинитися в зоні ризику, аніж отримати преференції.

Тут знову треба згадати Китай, який вважається загрозою західній демократії. США дедалі більше обумовлюватимуть свою підтримку обмеженням активних зв'язків із КНР. Водночас 2019 року Китай став найбільшим партнером України в експорті і продовжує цікавитися українськими технологіями. Своєю чергою, Президент Зеленський називає лідера КНР Сі Цзіньпіна «мудрим керівником», а в нашій Стратегії національної безпеки Китай згадується лише один раз у дуже обтічному формулюванні. І все це навряд чи влаштує адміністрацію Байдена.

Якщо додати до цієї картини ЄС, картина не стає оптимістичнішою. Адміністрація Трампа показала досить високу зацікавленість у співпраці з державами Центральної і Східної Європи, що засвідчила залученість до «Ініціативи трьох морів». Але такий інтерес радше став наслідком погіршення відносин із західним «ядром» ЄС. Якщо Байден таки відновлюватиме трансатлантичні зв'язки, саме Західна Європа стане його пріоритетом, а держави ЦСЄ можуть відійти на другий план. У тому числі й Україна.

Відповідно, політика США щодо Росії цілком може стати жорсткішою, про що вже було сказано, особливо в питаннях прав людини як складової демократизації. Але вона не стане жорсткою настільки, щоб в один момент повернути нам Крим і Донбас. Натомість Байден продовжить діалог із Росією і використає її агресію в Україні як інструмент для погіршення її переговірних позицій.

Якими ж мають бути наші висновки? Безумовно, у політиці США змістяться акценти, але кардинальних зсувів не відбудеться. Нам доведеться усвідомити, що, попри перемогу антиросійськи налаштованого Байдена, вихід України із сірої безпекової зони навряд чи відбудеться швидко. Змінюватися будемо вимушені саме ми, аби знайти своє місце в політиці Білого дому і виживати у нинішніх геополітичних умовах.