Українські біженці в ЄС – між війною та інтеграцією

Такий фреймінг українських біженців як тих, хто «не виправдав очікувань», в німецьких медіа зустрічається доволі часто. Ця стаття покликана відійти від концентрації на персоніфікованих успіхах та невдачах і звернути увагу на структурний тиск, який спрямований на біженців одразу з кількох напрямків.

Останні дані та найбільші проблеми біженців

Українські біженці стикаються з декількома викликами одразу: з антимігрантськими настроями в країнах перебування, труднощами інтеграції, але також невизначеністю породженою війною. На прикладі Німеччині ми розглянемо які конкретні труднощі виникають у біженців, і чому Україні необхідно змінити політику щодо діаспор, враховуючи що будуть втрачені важливі для держави професіонали, як, наприклад медики. В цій статті мова бути йти про українських біженців, проте з юридичної точки зору більшість українців в країнах Європи знаходиться в особливому правовому статусі, який відрізняється від статусу біженця в класичному розумінні. Наприклад українці мають прямий доступ до ринку роботи та соціальних виплат на відміну від інших груп.

Станом на травень 2024 року в ЄС знаходились 4,2 мільйона біженців з України. З них 1,3 мільйона знаходяться в Німеччині, 953 тисячі в Польщі, 356 тисяч в Чехії. Інші країни прийняли по 100 тисяч біженців і менше. Аналізуючи дослідження та доповіді з різних країн ЄС, можна виділити основні найважливіші сфери, що важливі для адаптації:

– Вивчення мови – воно займає доволі довгий час; тому багато країн мають інтеграційні курси де навчають мови. Рівень мови є однією з головних перешкод в пошуку роботи. Наприклад, для медсестер, які хочуть працювати за фахом в Німеччині потрібен рівень B1 або B2 що відповідає в середньому 450 годинам занять.
– Житло – в Німеччині українські біженці мають право на відшкодування оренди, але знайти його мають самі. Дослідження показують, що успіх з пошуком житла залежить від соціальних зв'язків - ті в кого були знайомі в Німеччині на момент прибуття змогли швидше знайти житло.
– Охорона здоров'я – українські біженці, як і майже всі хто проживає в Німеччині, мають доступ до державного медичного страхування яке покриває більшість необхідних послуг. Складнощі виникають з доступом до лікарів-спеціалістів, яких не вистачає в системі загалом. Для біженців додатковою проблемою є мовний бар’єр – багатьом потрібно шукати перекладачів які б допомагали на прийомі.

В країнах ЄС щодо всіх трьох аспектів є програми які мають допомагати українським біженцям - були введені мовні курси, компенсації оренди житла та забезпечений доступ до медицини на рівні з громадянами. Усі ці фактори разом впливають на швидкість інтеграції та працевлаштування. Проте до них додаються інші перепони - як-от багато формальностей що стосуються дітей (пошук шкіл, вивчення мови, проблеми адаптації та булінгу тощо). Крім того, є фактори травм та психологічного дискомфорту - більшість біженців прибули зі східних та південних областей, багато хто був свідком бойових дій і сам став жертвою російських атак, має досвід втрати житла та/або близьких людей. До того ж і сам досвід незапланованого переїзду є важким для більшості біженців.

В різних країнах з початку повномасштабного вторгнення і прибуття біженців склались різні тенденції щодо працевлаштування та інтеграції, проте є спільні риси – володіння мовою є одним з найважливіших факторів, і більшість біженців працюють нижче своєї кваліфікації. Важливо також розуміти, що працевлаштування відбувається на умовах місцевих ринків праці та їхніх потреб, а не на умовах біженців. Своєю чергою це означає як мінімум необхідність проходити процеси підтвердження наявних кваліфікацій, а як максимум необхідність змінювати професію на більш конкурентну. Усе це сповільнює працевлаштування.

Інтеграція в ринок праці - як українці мають закривати «дірки»

Проміжні результати інтеграції в ринок праці українських біженців є різними. Одним з відносно позитивних прикладів є Чехія. За даними 2023 року – 60% біженців працездатного віку працюють, лише 14% з них – на тимчасовій або непостійній основі. Проте половина всіх українських біженців в Чехії працюють на низькокваліфікованих роботах, а дві третини – на роботах які нижчі за їхню кваліфікацію. Крім того, дві третини всіх українських біженців живуть за межею бідності. В групах ризику – літні люди та сім’ї з дітьми.

Проте, частка домогосподарств, які отримують гуманітарну допомогу, дещо зменшилася порівняно з минулим роком, а частка тих, які мають власний дохід – збільшилася. Частка людей, які страждають від матеріальної депривації в березні 2023 році становила 78%, що на 5% менше ніж у грудні 2022 року (серед громадян Чехії цей показник був 5% у грудні 2022).

У Німеччині процес інтеграції в ринок роботи є складнішим. За даними Федерального агентства зайнятості Німеччини на вересень 2024 року 266,000 (з них 213 тисяч мали таку роботу де сплачуються податки, а 53 тисячі мають “маргінальну зайнятість” яка не оподатковується.) з 887,000 українців працездатного віку мали роботу, а 212,000 були зареєстровані як безробітні. Близько чверті останніх мали вищу освіту. Найчастіше біженці починали працювати у сфері «різних економічних послуг» (включно з тимчасовою роботою, садівництвом та управлінням об'єктами, переробній промисловості, будівництві та готельно-ресторанному бізнесі).

На червень 2024 року 717 000 громадян України отримували допомогу за програмою підтримки базового доходу. Більшість біженців в Німеччині є жінками з дітьми, крім того, українці в Німеччині молодші та частіше мають вищу освіту ніж інші групи мігрантів.

Тобто чеська і німецька ситуації – це ілюстрації двох стратегій, де в першому випадку швидша інтеграція в ринок роботи та економічна самостійність досягаються ціною більшої бідності в порівнянні з громадянами, а в другому випадку – вищі стандарти праці та складність системи призводять до довшої залежності від соціальної допомоги (яка не є довгостроково гарантованою через правовий статус українських біженців на відміну від німецьких громадян). Проте німецька стратегія може призвести до хорошої довгострокової інтеграції та мотивувати біженців залишитися, враховуючи яким складним є пройдений процес адаптації.

Окремо важливо розуміти, що Німеччина свідомо прагне «закрити соціальні діри» мігрантами й зокрема українськими біженцями. Чому суттєвим фактором, що сповільнює працевлаштування є саме німецька бюрократія на яку мало можуть вплинути біженці можна побачити на прикладі українських медиків, медсестер та доглядальниць. Вони є дуже бажаними серед роботодавців через колосальну нестачу кадрів.

Трудова міграція українок для роботи саме у сфері догляду і медицині – це не нова тенденція, і враховуючи, що до цього додалася велика кількість людей які приїхали після 2022 року, в Німеччині сформувалося певне очікування, що біженці швидко інтегруються саме у сфери де не вистачає кадрів. В німецьких медіа та профільних медичних та доглядових виданнях ще в березні 2022 року можна було знайти статті про працевлаштування в доглядовій сфері саме українських біженців.

Один з таких текстів за січень 2023 року починається з розчарованого опису ситуації з працевлаштуванням:

«Надія на те, що медсестринський персонал, який виїхав з України, зможе зменшити дефіцит кадрів у секторі, не виправдалася», – при цьому описуючи довгий і важкий процес визнання дипломів як одну з головних перешкод. Цей процес є складним через необхідність конвертації освіти й досвіду роботи отриманого в Україні на німецькі показники, чим займаються спеціальні організації. Але через те що доглядова та медична сфера мають великий дефіцит кадрів, як було згадано вище, українські працівниці є особливо потрібними.

Через це роботодавці зменшують вимоги та активно допомагають: наприклад, на особливо важкі роботи, як догляд за немобільними дітьми в стаціонарах, беруть із низьким рівнем німецької мови. Крім цього, багатьом працівницям допомагають із формальними аспектами процесу (переклад та завірення документів тощо), пропонують власні спеціальні курси німецької та готують до професійних екзаменів, які є частиною визнання диплома. Втім, багато медсестер та доглядальниць стикаються з дуже довгим очікуванням – увесь процес охоплює безліч формальностей, уточнень та відповідно звернень до конкретних органів, на які можуть відповідати лише через місяці.

Цю ситуацію коментує Марія Брусова – медсестра з Луганська, яка має досвід і ВПО і біженки, вже визнала свій диплом, працює в Німеччині за фахом та активно допомагає іншим медсестрам пройти бюрократичні перешкоди. На її думку, сам процес визнання є простішим, ніж, наприклад, у лікарів, (хоча багато медсестер сприймають його як найбільшу перепону), а основними проблемами є мовний бар’єр і діти:

«Бюрократія і мовний бар’єр. Ну і часто ще, ну це взагалі загальна проблема, бо 70% українських біженців – жінки і їм немає куди дівати дітей. І це стопорить і мовну інтеграцію, і працевлаштування».

Марія створила онлайн спільноту українських медсестер в Німеччині та інколи проводить опитування серед своїх читачок. Одне таке опитування про наміри повертатись чи залишатись показало, що близько 68% планують залишатись і ще 3% хочуть переїхати в іншу країну (не в Україну). Ті хто не хоче залишатись, планують повернення лише після закінчення бойових дій (14%). Щодо тих хто не хоче залишатись, Марія наводить приклад однієї з небагатьох таких знайомих медсестер:

«Я знаю тут тільки одну жінку, яка постійно каже що вона не хоче тут нічого робить, хоче додому, бо перспективи незрозумілі й зарплата так собі. Бо в Україні у неї був вищий рівень життя ніж тут може пропонувати медсестринська робота. Вона була власницею бізнесу, я так зрозуміла у неї був чи якийсь манікюрний салон, щось навколомедичне. І ось вона постійно пише що «я не знаю чи треба визнавати, бо це тягомотно, а вихлопу нема»».

При цьому вона зазначає, що більшість планує залишатися в Німеччині все життя або повертатись лише на пенсію. На її думку умови роботи в Україні є найбільшою причиною небажання медсестер повернутися:

«Якщо ми говоримо про медсестер, то (це пов’язано) з умовами в Україні для медичного персоналу. Щоб нормально заробляти на життя в Україні це треба пахати на двох роботах, і пахати прямо, чи мати якусь нормальну одну роботу у відділенні, а другу, додатково ходити ще десь - крапельниці ставити, доглядати за кимось з багатої родини, там якусь бабусю…»

Про потребу медиків мати другу роботу, щоб забезпечувати себе відомо давно, так само як і про відсутність каналів комунікації з владою, відчуття знецінення своєї роботи та надмірні навантаження. Проте ситуація з трудовими правами та оплатою праці не стає краще. Досвіди медиків є дуже важливими, тому що складність інтеграції та працевлаштування будуть конвертуватися в так звані «потоплені кошти» (sunk costs) для тих хто успішно інтегрувався закордоном коли стане питання про повернення в Україну. Одночасно в Україні прогнозують нестачу медиків загалом при одночасному зумовленому війною збільшенні потреби в певних спеціалістах (реабілітологи, психологи тощо). Поки що відповідей на ці виклики з боку України немає.

Українські біженці в німецькій та українській політиці

Українська політика та діаспора

Навіть після 2022 року та початку повномасштабної війни, коли українська діаспора стала в рази більшою через біженців, українська влада справляє враження незацікавленості в розвитку послідовної політики щодо взаємодії з українськими громадянами за кордоном. На сьогодні єдиними помітними тенденціями щодо закордонної політики є повільний розвиток дипломатичних та культурних зв'язків з країнами, які раніше ігнорувалися (наприклад відкриття нових посольств та розвиток Українського інституту), та створення механізмів для повернення військовозобов'язаних чоловіків в Україну. Але саме ті, хто інтегрується і планує залишитися в інших країнах не є фокусом політичної стратегії. Поки що взаємодія обмежується окремими епізодами популістичних закидів на адресу біженців - наприклад заяви Лещенка про те, що допомогу українським біженцям потрібно зупинити, щоб змусити їх повернутись назад, або заяви президента Зеленського під час торішнього звернення на Новий рік про вибір «бути громадянином чи біженцем».

В самій Україні ніколи не було справедливої політики щодо біженців і ця відсутність стратегії знаходить своє продовження в ставленні до власних громадян за кордоном.

Тим часом, за даними від Інституту економічних досліджень, в порівнянні з 2022 роком частина українців які хочуть оселитися за межами України збільшилась з 10% у 2022 році до 26% у 2024. Частина тих хто хоче залишатися в Німеччині також збільшується чим довше йде війна – на січень 2024 року 77% планують залишитися і лише 20% хочуть повернутися. Невизначеність війни та все більша інтеграція в нові суспільства можуть значно ускладнити повернення людей, особливо якщо не буде позитивної стратегії замість примусу.

Крім цього, довгострокова інтеграція буде стосуватись не лише працевлаштування та відходу від соціальних виплат, а й отримання безстрокових дозволів на перебування або громадянства, а з ним і політичних прав. Наприклад, нещодавно в Німеччині набрав чинності закон який спрощує порядок отримання громадянства, серед іншого, вимагаючи п’ять років перебування в країні замість восьми та дозволяючи всім зберігати перший паспорт. Все це робитиме перспективи повернення дуже малоймовірним для тих хто інтегрується.

Німецькі антимігрантські настрої та українська діаспора

Одночасно з цим останні події європейської політики та майбутні вибори у США показують тенденцію до успіхів правопопулістських партій, які у випадку приходу до влади можуть суттєво ускладнити життя біженцям. Поки що вони можуть стримуватися протидією демократичних сил різного спрямування, як сталося, наприклад у Франції. Проте в Німеччині скоро мають відбутися позачергові парламентські вибори, на яких може досягти істотних успіхів праворадикальна, проросійська та агресивно ворожа до мігрантів та біженців партія «Альтернатива для Німеччини» (АфД). Члени цієї партії відкрито заявляють що Україна не належить до ЄС і навіть до Європи, релятивізують роль Німеччини в Другій світовій війні та обіцяють масові депортації своїм виборцям.

Праворадикальна АфД і соціал-шовіністична партія «Союз Сари Вагенкнехт» (БСВ) стають все більш успішними – вибори в Європарламент та місцеві вибори в східних землях Німеччини показують що їхній успіх це не одноразова випадковість. Про причини такого успіху йдуть дебати й називається багато причин. Риторика АфД стає відверто шовіністичною і почасти просуває справжню сегрегацію мігрантів – нещодавно став публічним факт пропозиції голови фракції АфД в одному з міських парламентів заборони перебування різних груп біженців та мігрантів на публічних заходах в Німеччині. Українські біженці були окремою категорією в цьому списку.

Для біженців та мігрантів поганим знаком є спроби майже всіх інших партій перейняти антимігрантську та популістичну повістку АфД і БСВ. Так кандидат в канцлери від консервативної Християнсько-демократичної партії, яка теж зайняла хороші позиції на останніх виборах (і наразі лідує в загальнонаціональних опитуваннях), ще у 2023 році публічно заявляв як біженці забирають в німецьких громадян можливість лікуватися в стоматологів (що не є правдою і критикувалося медичними виданнями). Нещодавно він знову висловлювався про те що «переповнена» мігрантами Німеччина страждає від нестачі ресурсів в численних сферах – медицині, житловому ринку, вищій освіті. Чому він вважає що саме мігранти, які завжди знаходяться в гіршому правовому і майже завжди в гіршому соціоекономічному положенні ніж громадяни, насправді є винними у цих проблемах – незрозуміло.

Щодо українських біженців, Мерц ще у 2022 році назвав їх «соціальними туристами», за що пізніше був змушений вибачитися після критики інших політиків, зокрема міністерки внутрішніх справ Фезер. Представники сестринської партії «Християнсько-соціальний союз» пропонували просто депортувати тих хто за два роки не працевлаштувався:

«Більш ніж через два роки після початку війни має застосовуватися принцип: працевлаштуватися в Німеччині або повернення в безпечні райони Західної України», звичайно не згадуючи що повністю безпечних місць в Україні немає, як показала недавня трагедія у Львові, та що великі міста цих областей і так переповнені ВПО, які мають власні численні труднощі з інтеграцією, як-от великі проблеми з пошуком житла і бездомністю.

З іншого боку, з 2022 року українська діаспора Німеччини суттєво збільшилася - на травень 2024 року там перебуває 1.3 мільйона українських громадян у порівнянні зі 151 тисячею на лютий 2022 року. Це означає, що українська діаспора є другою за величиною в Німеччині після турецької та складає майже 9% всіх іноземних громадян в країні. Проте, хоча російських громадян в країні «лише» трохи більш як 308 тисяч, є багато так званих російських німців, які мають німецький або два паспорти та відповідно мають політичні права яких немає в українців, а отже й більший вплив на політичну ситуацію (до того ж “російські німці” частіше за інших голосують за АфД, як показують приклади міст, де вони становлять велику частку населення).

Враховуючи, що з часом все більше українців планують залишатися в Німеччині, ситуація має дещо вирівнятися в майбутньому. Вже зараз українська діаспора стає більш інституціоналізованою і більше займається саме політичною діяльністю та просуванням власних інтересів. Наприклад в Берліні було створено Альянс українських організацій який об’єднує діючі українські ГО в Німеччині та активно допомагає створювати нові.

Голова правління Альянсу Олександра Бінерт розповіла про свою діяльність, більшу частину якої вона веде в Берліні. Вона розповіла що до лютого 2022 року в Берліні проживало 24000 людей українського походження, з них лише 13 тисяч мали український паспорт. Наразі ж в столиці живе близько 80 тисяч людей з українським корінням. Суттєве збільшення діаспори відчувається не тільки в збільшенні кількості українських організацій, але також в їхній більшій різноманітності. Так поряд з «класичними» організаціями культурного напрямку, були створені організації, які опікуються вразливими групами - наприклад квір та ВІЛ-позитивними людьми, а найближчим часом буде створена організація для людей з інвалідністю.

«Правий поворот» з погляду Олександри є дуже негативним явищем, і вихід вона бачить перш за все в солідарності:

«Якщо хтось думає, що нас це не буде стосуватися, бо ми є білі мігранти, то він помиляється, на жаль… це буде стосуватися всіх, і саме тому нам потрібно ще більше боротися за права тих, кого наразі пригнічують або дискримінують найбільше – а саме боротися проти расизму щодо people of color, боротися проти расизму щодо мусульман, боротися проти антисемітизму та расизму щодо сінті та рома».

Вже зараз під керівництвом організацій за участі Олександри проводяться міжкультурні події за участі української діаспори – наприклад зустрічі афганських та українських жінок, а також участь Альянсу українських організацій в організаційному комітеті загальної берлінської зустрічі мігрантських організацій – події, де різні діаспори можуть прямо обговорювати спільні виклики та шляхи їх вирішення. Ця подія проводитиметься в листопаді вшосте, але україн_ки братимуть участь вперше.

Щодо політики української держави, Олександра відзначила зростання інтересу саме в питанні повернення. Альянс українських організацій має добрі партнерські стосунки з українським посольством в Берліні, проте зараз інтерес зростає саме серед політиків всередині України. Але поки цей інтерес має вузьке спрямування та погано інформований про потреби людей:

«Мені б хотілося, щоб українська держава сприймала українців більше як суб’єктів, а не як якусь масу, яку треба повернути додому. В кожного є свої особисті історії, я сама намагалася повертатися і знаю як це було важко. Я розумію, що Україну треба відбудовувати, я дуже розумію, що нам потрібні руки та люди, і я охоче сприяю тому, щоб ми зрозуміли які потреби у людей тут, для того, щоб вони повернулися в Україну».

Як можна бачити для українських біженців, попри безпрецедентно позитивні правові умови обставини складаються непросто – в нових країнах інтеграція та вивчення мови є довгим та складним процесом, а Україна поки що не має зв’язної політики щодо діаспори та хороших ідей для повернення людей. Швидше за всіх інтегруються ті, хто мають бажані на європейських ринках роботи кваліфікації – наприклад медики. Але проблема в тому, що ці кадри гостро будуть потрібні й в Україні – нестача медиків прогнозується вже давно. Україні треба переглядати політику щодо діаспори. Потрібно відходити від популістичних заяв та стратегій примусу до соціально-економічних змін в самій Україні які б мотивували повертатися, наприклад медиків, а з іншого боку співпрацювати з проактивними організаціями діаспори, які поки що не відчувають достатньої державної підтримки в умовах все більш відчутного «правого повороту».