«Червоний Відень. (Не)реальні прогресивні зміни»

Соціал-демократи взяли на себе відповідальність за місто у дуже складні часи. За 4 роки війни його населення відчутно зросло за рахунок потоку евакуйованих та біженців із Буковини та Галичини. Із мільйона евакуйованих власні засоби для існування мали тільки 300-400 тис. А ще варто додати потік стихійних біженців, про яких точних даних немає. Населення міста зросло з довоєнних 2,1 до 2,5 мільйонів.

Запроваджені ще урядом монархії обмеження орендної плати, які мали допомогти біженцям, зробили приватне будівництво нерентабельним та призвели до його повної зупинки. Головні постачальники сільськогосподарської продукції в листопаді 1918 опинились за новим державним та митним кордоном – у Чехословаччині та Угорщині. Натомість, інвентаризація житлового фонду Відня 1917 р. показала, що в 92% існуючих помешкань не було власного туалету, а в 95% – водопроводу.

Середньостатистичне робітниче житло – 20 м². Більше половини людей у робітничих сім'ях не мали власного ліжка, а житлова перенаселеність і недостатнє харчування сприяли поширенню туберкульозу та сифілісу. З 1918 р. додалася пандемія іспанського грипу. Високою була смертність, особливо новонароджених. Усе це надзвичайно загострило довоєнні соціальні проблеми та протиріччя.

Саме кризовість ситуації, в якій виникла Республіка Німецька Австрія восени 1918 р., зумовила появу великої коаліції з недавніх непримиренних політичних суперників. Перший перехідний коаліційний уряд був під головуванням соціал-демократа Карла Реннера (1870–1950). До нього крім СД-ків увійшли Християнсько-соціальна партія та великонімецькі націоналісти. На парламентських виборах у лютому 1919 р. соціал-демократи здобули 72 із 170 мандатів, християнсько-соціальна партія 69. Саме ці партії, увійшовши в коаліцію, двічі формували уряд. Карл Реннер порівнював цей союз із двома альпіністами, які, попри їхнє давнє суперництво, серед снігової бурі змушені йти у зв'язці.

Християнсько-соціальні консерватори стали надзвичайно поступливими через страх перед можливою революцією. Соціал-демократи домоглися від партнерів прийняття низки важливих поступок. Протягом діяльності трьох кабінетів Реннера було прийнято 83 фундаментальних соціальних закони, які діють в Австрії донині. Наприклад, восьмигодинний робочий день, обов'язкове страхування від безробіття. Закон про систему виборних представництв інтересів найманих працівників – Палат робітників та службовців (Kammer für Arbeiter und Angestellte) був ухвалений 26 лютого 1920 р. Ініціював закон соціал-демократичний міністр соціальної політики, ветеран профспілкового руху Фердинанд Гануш (1866–1923).

Через зростаючі конфлікти третій кабінет Реннера замінили технічним урядом, а термін повноважень Установчих Національних зборів скоротили. Конституція Австрійської республіки вступила у дію 10 листопада 1920 і з деякими поправками чинна дотепер. Попри те, що соціал-демократи перейшли в опозицію, а у 1934 були вимушені піти у підпілля чи емігрувати, їхні опоненти так і не наважилися скасувати законодавчі напрацювання 1918-1920 рр.

Австрійська соціал-демократія

Початок австрійської соціал-демократії сягає ще революції 1848 р., коли робітники вперше виступили як організована сила на барикадах Відня, домагаючись рівних громадянських прав. Формування австрійського робітничого руху почалося з робітничих освітніх товариств. Вони набули офіційного статусу з прийняттям Основного закону про громадянські права у грудні 1867 р. Освіта та просвітництво стали базовими чинниками як у формуванні політичної свідомості австрійського робітництва, так і у пізнішій діяльності соціал-демократів.

Офіційне заснування Соціал-демократичної робітничої партії відбулося між 30 грудня 1888 та 1 січня 1889р. Тоді у нижньоавстрійському Гайнфельді зібралися соціалістичні групи, профспілки та робітничі товариства різного ступеню "радикальності" чи "поміркованості". Модератором між цими групами та властивим засновником австрійської соціал-демократії був харизматичний Віктор Адлер (1852–1918). Народжений у заможній єврейській родині, доктор медицини Адлер працював лікарем для бідних. У політичних поглядах він еволюціонував від німецького націоналіста до соціал-демократа, який бачив боротьбу за права людей праці ненасильницькою і правовою. Цей підхід став домінантним в австрійській соціал-демократії й завдяки редагованій Адлером партійній Arbeiter-Zeitung (Робітнича Газета). Цікаво, що з Віктором Адлером співпрацював також Іван Франко, зокрема, і як дописувач Arbeiter-Zeitung.

Адлер вважав першочерговим завданням боротьбу за політичні права людей праці в межах існуючої політико-правової системи. Через послідовно обстоювані австрійськими СД-ками ненасильництво та легалізм монархія теж почала сприймати їх як серйозного політичного гравця. Символічним у цьому плані стало перше святкування 1 травня 1890 р. у віденському Пратері. Там на заклик Arbeiter-Zeitung мирно зібралося близько 100 000 осіб. Імператор Франц Йосиф разом зі своєю донькою Марією-Валерією провідав у відкритому кінному екіпажі зібрання у Пратері.

Багатонаціональна монархія вважала націоналізми деструктивними, а тому з часом пішла на співпрацю з інтернаціонально орієнтованими соціал-демократами. Її полем стала реформа виборів до Державної ради. У 1907 році австрійський парламент вперше був обраний не за архаїчною куріальною системою, а на основі загального рівного виборчого права, щоправда лише чоловіків. Як наслідок, СД-ки отримали найбільшу фракцію, як на виборах у 1907 р., так і в 1911. Християнсько-соціальні опоненти навіть заговорили про "соціалістичну монархію".

Після розпаду Австро-Угорщини Віктор Адлер ще встиг увійти до першого кабінету Карла Реннера в якості міністра закордонних справ. Раптова смерть 11 листопада 1918 р. не дала йому можливості побачити практичну реалізацію його візії про ненасильницьке справедливе суспільство вільних та освічених людей без диктатури та примусу. Водночас, з моменту заснування австрійської соціал-демократії вже була сформована критична маса людей, здатних до прогресивних перетворень.

Реформи Червоного Відня

На момент отримання влади у Відні реформатори виходили з концепцій, які австрійська соціал-демократія напрацьовувала ще з кінця ХІХ ст. Так, вони вважали недоцільною насильницьку експропріацію, адже розвиток капіталістичної економіки сам по собі провадить до неминучого усуспільнення продуктивних засобів. Більше того, вони вважали, що усуспільнені форми повинні ставати гравцями на вільному ринку, впливати на нього і змінювати його. Із огляду на щоразу більшу диференціацію робітництва та цілої класової структури суспільства, зокрема появу середнього класу, австрійські соціал-демократи вважали недоцільною, ба навіть шкідливою, ідею встановлення диктатури пролетаріату.

Червоний Відень був свідомою цивілізаційною альтернативою сучасній йому більшовицькій диктатурі. Водночас він позиціонував себе як альтернатива необмеженому капіталізмові та соціальному егоїзмові, а також своєму консервативному аграрному довкіллю. Протягом багатьох століть Відень був столицею коронного краю Нижня Австрія. Через сильні позиції соціал-демократів у столиці та в індустріальному районі довкола міста Вінер-Нойштадт, крайовий уряд після місцевих виборів 4 травня 1919 р. також очолив соціал-демократ Альберт Север (1867–1942). Сільська традиційно християнсько-соціальна Нижня Австрія погано сприймала "червоне" правління. Водночас віденські СД-ки так само не були в захваті від необхідності постійно зважати на консервативну сільську Нижню Австрію. Тому обидві правлячі партії дійшли згоди про новий територіальний поділ, який закріпили у новій Конституції. 10 листопада 1920 р. Відень став окремою федеральною землею республіки. Бургомістр став водночас крайовим головою, міський сенат – крайовим урядом, міська рада – ляндтаґом. Нова федеральна земля, хоча йшлося про столицю, скромно називала себе Gemeinde Wien – громада Відень. Завдяки новому статусу місто вперше отримало змогу самостійно визначати й збирати податки, а отже, й самостійно формувати комунальну політику.

Етичними орієнтирами податкової політики Червоного Відня стали праця та ощадливість, а її головними рисами –відвага та послідовне дотримання принципів. Шукаючи шляхи вирішення пекучих соціальних проблем міста, міська влада скористалася своїм новонабутим податковим суверенітетом. Місто запровадило власні податки на розкіш та на житлове будівництво. Податком на розкіш стали обкладати коней для верхової їзди, авто класу люкс, наявність слуг в приватних домогосподарствах, дорогі готелі, ресторани, нічні клуби та борделі. Для наочності міська влада оприлюднила дані, за якими лише податку на прислугу віденської гілки родини Ротшильдів вистачало на фінансування низки суспільно корисних інституцій.

Податок на житлове будівництво накладався на власників нерухомості і був прогресивним. Його метою було послаблення або відсутність фіскального тиску на сегменти з низькими доходами за рахунок його посилення на високодохідні сегменти. Як наслідок, 45% надходжень від податку на житлове будівництво сплачували 0,5% власників нерухомості. Червоний Відень посягнув на "святе", мирними фіскальними засобами змусивши найбагатших поділитися з суспільством. Саме цим пояснюється запеклість християнсько-соціальних політиків, з якою вони критикували віденські реформи і особисто Гуґо Брайтнера. Ці реформи напряму зачіпали їхню клієнтелу.

Попри всі закиди про економічну шкідливість віденської фіскальної політики, безробіття у Відні було нижчим, аніж по Австрії та Німеччині. Завдяки тому, що комунальні інвестиції здійснювалися за рахунок податкових надходжень, а не банківських запозичень, міський бюджет не обтяжували виплати відсотків. Навіть у роки світової економічної кризи та попри обмеження надходжень до міста з федерального бюджету з 1930 р. християнсько-соціальним урядом, громада Відня могла продовжувати, нехай скорочено, свою інвестиційну та соціальну політику.

На момент зняття обмежень на орендну плату за житло, Відень був вже настільки великим власником житлової нерухомості, що міг регулювати ціни ринковими методами. Не маючи боргів за кредитами, місто змогло давати своє житло в оренду за низькими цінами.

При розподілі громадського житла (Gemeindewohnungen) була встановлена система балів, яка діє й донині. Сім'ї з дітьми та люди з особливими потребами, як і тоді, можуть розраховувати на додаткові бали. Захворівши чи втративши роботу, можна отримати відтермінування й так невисокої квартплати. Комунальні житлові комплекси Червоного Відня: Фухсенфельдгоф (1921–1924), Віктор-Адлер-Гоф (1923–1924), Лассальгоф (1924–1926), Маттеоттігоф (1926–1927), Гайднгоф (1927–1929), Джордж-Вашингтон-Гоф (1927–1930), Карл-Маркс-Гоф (1927–1933), Ґетегоф (1932) та ін., - стали справжніми архітектурними пам'ятниками тієї епохи.

Сьогодні місту належать близько 220 000 помешкань у понад 2 500 будинків, які не підлягають викупу чи приватизації. Живе у них близько півмільйона людей, приблизно чверть населення Відня. Якщо додати до них фонд із близько 200 000 збудованих за фінансової підтримки міста квартир, мешканці яких можуть з часом викуповувати їх на пільгових умовах (geförderter Wohnbau) та помешкання житлових товариств (Genossenschaftswohnungen), то стане зрозуміло, що плодами житлової політики Червоного Відня досі користується більше половини мешканців австрійської столиці.

Ще одним напрямком вирішення житлової проблеми стало будівництво котеджних поселень. Поодинокі товариства з побудови таких поселень з'явилися ще до Першої світової. Голодні повоєнні роки надали будиночкам із власним садом та городом нової актуальності. Одразу після війни поселення такого типу виникали у вигляді самовільної забудови, пізніше узаконеної містом. Між 1921 та 1923 роками цей рух набрав форм організованої самодопомоги. Із 1924 р. Червоний Відень сам став будувати котеджні містечка. Як і громадські житлові комплекси, їх проектували провідні архітектори того часу, в т. ч. представники Віденського Модерну.

Котеджний тип забудови певний час був предметом палких дискусій серед віденських СД-ків. Свій будиночок із власним садочком багатьом видавався втіленням дрібнобуржуазності. Чи не перетвориться робітник у дрібного бюрґера, сплативши свою частку і отримавши будиночок у власність? Чи не відвернеться від боротьби за права робітництва? Були ті ж питання й щодо робітників, які переселялися з казармоподібних чиншових кам'яниць із спільними водопроводом та туалетом на поверсі у комфортабельні помешкання з ізольованими кімнатами, повноцінними ванною, туалетом та кухнею. Постала дилема "людина задля класової боротьби" чи "класова боротьба задля людини"? Віденські соціал-демократи однозначно обрали друге.

Соціальна сфера, гігієна і охорона здоров'я

Покращенню санітарно-гігієнічної ситуації в місті сприяли інфраструктурні проекти з водо-, газо- та електропостачання і вивозу сміття. Під гаслом "щоб більше жодну віденську дитину не повивали в газетний папір" була запроваджена видача всім без винятку матерям безкоштовних пакетів з білизною для новонароджених. До речі, це практикують донині.

Іншим здобутком Червоного Відня стало забезпечення дитячими садками, позашкільного виховання та корисного дозвілля. Запровадили їх з метою полегшення професійної діяльності матерям, а також збереження дітей і молоді від згубних наслідків через відсутність догляду та виховання. Тоді ж у місті з'явилася низка публічних басейнів, відкритих купалень, місць для занять спортом.

"Усе, що ми вкладемо в позашкільне виховання, ми заощадимо на в'язницях. Усе витрачене на догляд за вагітними та немовлятами ми заощадимо на закладах для душевнохворих", – говорив відповідальний за соціальну політику Червоного Відня Юліус Тандлер (1869–1936). Медицина стала безкоштовною. Наслідком потроєння соціальних видатків стало зменшення захворюваності на туберкульоз та смертності немовлят удвічі порівняно із довоєнним часом.

Безкоштовність та стипендії мали забезпечувати рівні шанси на здобуття освіти та готувати народ до свідомої участі у демократичному прийнятті рішень. Важлива роль в освіті дорослих відводилася народним університетам (Volkshochschule). Заснований ще в часи монархії, цей просвітницький рух набув в часи Червоного Відня особливого розмаху. Чимало тогочасних провідних науковців, як Макс Адлер, вважали викладання в народних університетах важливішим за своє професорство в академічних університетах. Тоді ж з'явилися робітничі читальні, які згодом перетворилися у сьогоднішню мережу віденських міських бібліотек.

Ідея виховання "нової людини", вільної, освіченої, мислячої та забезпеченої гідними умовами життя, яка ходить з прямою спиною і не має кланятися сильним світу цього, захопила багатьох тогочасних провідних інтелектуалів та митців. Як свого часу Ґустав Малер підтримав Віктора Адлера, не будучи соціал-демократами, Зиґмунд Фройд, Альфред Адлер, Ганс Кельзен, Альфред Польґар, Роберт Музіль, Фріц Вотруба і багато інших підтримали гуманістичні починання Червоного Відня.

Виховані у віденських школах та закладах позашкільної освіти, люди зберегли вірність ідеалам свободи у роки правої диктатури та націонал-соціалізму. Із цього середовища вийшла значна частина австрійського Руху Опору. Саме через рішучий опір віденських соціал-демократичних профспілок комуністичним та прорадянським силам в Австрії у жовтні 1950 р. на заміну демократії не прийшла "народна демократія", як це сталося у лютому 1948 в сусідній Чехословаччині та багато деінде.

Історія Червоного Відня – це історія втілення соціал-демократичних цінностей свободи, рівності, солідарності та справедливості. Цінностей, які стали реальним життям на широко розгалужених макро- і мікрорівнях. Втілення, яке було задумане як цивілізаційна модель для решти країни та для всього світу. Модель, яка успішно працює донині.