«Освіта. (Не)реальні прогресивні зміни»

Слід відзначити основні етапи реформування освіти Фінляндії, результати якої відчутні і сьогодні:


1) Децентралізація освіти – передача педагогам функцій управління освітою та надання їм ширшої свободи у навчальному процесі. Обмеження чи взагалі скасування з боку держави контролю закладів освіти, вчителів і школярів дало можливість останнім розкрити свій потенціал. Школи намагаються створити атмосферу саморозвитку, заохочуючи прагнення учнів, підтягуючи "середніх" і "слабких" на максимально можливий рівень знань.

2) Переосмислення змісту навчання. Тобто закладення в навчальний процес парадигми, спрямованої на формування критичного та аналітичного мислення в школярів, опанування нових технологій.

3) Доступність – створення широкої мережі закладів освіти. За розвиток мережі шкіл та дошкільних закладів відповідали муніципалітети. За заклади вищої та професійної освіти – уряд. Держава надає широкий спектр освітніх послуг громадянам за бюджетні кошти. Щорічно на фінансування системи освіти урядом Фінляндії виділяється 5 466 млн євро, а це – 15,5% від видаткової частини бюджету. При цьому, крім освітніх послуг, держава надає громадянам усе необхідне: підручники, канцелярські товари та інші матеріали для навчання, екскурсії та шкільні поїздки, харчування, шкільний транспорт тощо.

4) Особливе ставлення до професії педагога. Статус учителя у Фінляндії має глибоку повагу з боку суспільства. У рамках освітньої реформи держава збільшила вимоги та якість педагогічної освіти, провела інформаційну кампанію, спрямовану на посилення іміджу педагога. Не останню роль тут відіграє й зарплата вчителя, яка наразі складає в середньому 2900-3700 євро на місяць.

5) Політичний консенсус, ефективне партнерство та врахування знань та досвіду місцевих профспілок у сфері освіти. Освітня реформа тривала понад 20 років. За цей час змінилося з десяток урядів, складалася різна політична кон'юнктура. Але реформа освіти була доведена до логічного кінця, що було досягнуто завдяки ефективній співпраці всіх зацікавлених сторін. У цілому до реформи були задіяні понад 1800 фахівців. А управління реформою передано до 11 регіональних "комітетів".

Результати вражають:

- охоплено понад 90% населення загальною освітою вже на початку нового тисячоліття,
- тривале збереження показників лідерства у дослідженнях PISA,
- безоплатний характер навчання у закладах шкільної та професійної освіти,
- наявність розгалуженої мережі закладів освіти,
- високий рівень поваги до вчителя та задоволення якістю освіти з боку дітей та батьків.

У травні 1999 року розпочалася реалізація програми "Висока якість освіти в містах". Серед завдань цієї програми до 2002 року ставилося підвищення рівня володіння англійською мовою до встановлених стандартів у 80% дітей у віці 11 років та 75% з математики.


У сукупності програма розвитку якості освіти включала наступні напрями:

- створення 30 освітніх центрів до 2000 року;
- розвиток мережі шкіл різного спрямування;
- запровадження в школах посади навчальних наставників з метою зменшення рівня відсіву учнів зі школи та налагодження шефства над "слабкими" учнями;
- підтримка талановитих дітей шляхом створення літніх шкіл при університетах, створення "шкіл-маяків" – показових закладів освіти для наставництва та підвищення кваліфікації вчителів інших шкіл. У 2001 році їх кількість сягнула 1000;
- автономізація закладів освіти. У липні 1998 року набрав чинності Білль про шкільну структуру та стандарти. Згідно цього на території країни були створені освітні зони для налагодження партнерства між школою, сім'єю та бізнесом;
- розширення педагогічної свободи у виборі навчальних планів і програм, хоча б і в межах національних стандартів, які визначали цілі та цінності.


Слід зауважити, що уряд лейбористів надав школам більше фінансової та управлінської автономії, зокрема, залучаючи приватний бізнес.

Важливою складовою було заохочення орієнтації шкіл на профільне навчання, що враховувало інтереси і здібності дітей, направляло їх у виборі майбутньої професії. Для студентів коледжів були запроваджені тренінги, що крім професійної підготовки включали навчання комунікації та соціальної взаємодії, а також спортивні заняття.

Значні успіхи реформ лейбористів зафіксовані у Зеленій Книзі "Школи: Будуючись на здобутих досягненнях" 2001 року: 75% учнів досягли стандартів грамотності, встановлених для їх віку, порівняно з 54% - у 1996 році.

Створення потужної педагогічної освіти шляхом функціонування регіональної мережі педагогічних навчальних закладів для підготовки вчителів стало першочерговим кроком. Далі - ухвалення закону імені міністра освіти Ліонеля Жоспена від 10 липня 1989 p., який передбачав залучення учнів та студентів до навчального процесу, подолання бар'єрів для осіб з обмеженими можливостями, запровадження трьох циклів навчання для шкіл та коледжів та індивідуальної кількості циклів для ліцеїв, створення Вищої ради освіти для перегляду навчальних програм.

Третім кроком у трансформації освіти став план "Університет-2000" (1990) Клода Алегра, в рамках якого була збільшена бюджетна підтримка наукових досліджень, посилена автономія вузів, зросли бюджетні асигнування на вищу освіту та університетські наукові дослідження, з'явилися нові робочі місця для викладачів, можливість атестації на робочому місці, розширилась автономія університетів за рахунок запровадження ваучерної системи фінансування (гроші йдуть за студентом). Додатково був запроваджений новий механізм стипендій, який полягав у наданні банківських позичок з низькими відсотками або без таких на період навчання.

Четвертий етап реформування освіти отримав назву "Університет-3000" та передбачав запровадження інновацій в освітній процес, розвиток дослідницької інфраструктури та підвищення мобільності освітян. Цим етапом був започаткований процес глобалізації освіти та залучення Франції у міжнародні програми.

Із моменту запровадження й донині Erasmus сприяє формуванню спільного освітнього простору в Європі. З 2004 року за підтримки ЄС програма була розширена для країн-партнерів. У цілому на програму Erasmus+ було виділено 14,7 млрд євро на 2014-2020 роки, що надало можливості студентам понад 120 країн світу навчатися та набувати досвід за кордоном.

За різними дослідженнями, понад 9 млн людей взяли участь у програмі Erasmus з моменту її створення. При цьому кількість учасників суттєво зросла: з 3 тис. до 300 тис. на рік.

Серед поширених напрямів руху учасників цієї програми – Італія, Франція та Німеччина. Одним із лідерів з прийому молодих людей на навчання/ стажування стала Іспанія.

Успішний досвід перших років функціонування програми став поштовхом до підписання Сорбонської декларації.

Так, 25 травня 1998 року чотири європейські міністри освіти: Клод Аллегре (Франція, соціал-демократ), Луїджі Берлінгер (Італія, соціал-демократ), Тесса Блекстоун (Велика Британія, лейбористка), Юрген Рюттгерс (Німеччина, християнський демократ) підписали в Парижі спільну декларацію. Мета – гармонізація національних систем вищої освіти для створення міжнародного освітнього простору. Декларація передбачала запровадження двоступеневої структури вищої освіти (бакалавр, магістр), процедуру та систему міжнародного визнання дипломів, ступенів та кваліфікацій, запровадження єдиної системи оцінювання у формі кредитів (ECTS), розширення інструментів вступу для випускників бакалавріату тощо.

Таким чином, універсального рецепту освітніх змін для України не існує. Однак реалізація прогресивної політики на різних етапах становлення багатьох країн доводить, що належне фінансування, автономізація закладів вищої освіти, посилення академічних свобод та гармонізація стандартів оцінювання, допомагає втілювати у життя найамбітніші прагнення.