Війна світів. Битва демократії та автократії.

У світі сформувалась нова система міжнародного права та гарантій прав людини, заснована на ідеях соціальної та ліберальної демократії. Нариси такої системи були сформовані на Ялтинській конференції та затверджені на Конференції ООН у Сан-Франциско у 1945 році. Звісно, нова парадигма міжнародного права не була ідеальною, але вона втілила в себе компромісні та прогресивні позиції, сформовані з урахуванням досвіду розвинених країн.

Варто відзначити, що формування нового світового порядку у ХХ столітті відбувалось паралельно з процесом деколонізації народів. Як наслідок, не всі країни виявились готовими до нового порядку денного. Якщо країни Заходу методом проб та помилок пройшли різні етапи трансформації власних економічних та політичних систем, то деколонізовані народи Азії, Африки та Латинської Америки відповідного досвіду не мали.

Як наслідок, не у всіх країнах сформувався демократичний політичний режим, адже не всі країни пройшли етапи внутрішньої соціальної трансформації.

В низці країн, як-от Китай, Туреччина, Іран, Сирія, Росія сформувалось панування радикальних релігійних та націоналістичних ідеологій, або ж встановились диктаторські режими з військових чи революціонерів. Такі країни об'єднує авторитарність: відсутність або обмеження народовладдя, свободи слова, рівності в правах незалежно від національності, релігії, статі чи орієнтації.

Така ситуація зумовлена тим, що зазначені країни, попри вже наявний досвід функціонування їх держав, не пройшли до кінця етап демократичних перетворень.

Реформи Ататюрка заклали фундамент для початку перетворень, однак його авторитарні методи правління не сприяли формуванню турецької демократії. У свою чергу, спроби відділення релігійної та світської влади в Ірані та Сирії не супроводжувались побудовою демократичної моделі існування держави.

Домінування комуністичного політичного режиму в Китаї було закріплено фактичним поділом Китаю на Китайську народну республіку та частково визнану Республіку Китай (Тайвань), адже демократичний світ прагнув після Другої світової війни закріпити новий порядок денний та забезпечити умови мирного співіснування народів, поклавши в пріоритет економічний розвиток демократичних країн. Очікувалось, що економіка переможе пропаганду, що й стало основним методом ведення холодної війни. Так у світі з'явився поділ Китаю та Кореї, два величезні політичні табори, між якими тривали гонка озброєнь та економік, що підігрівалось локальними військовими конфліктами.

У 1991 році холодна війна фактично завершилась поразкою радянського блоку. На мапі світу з'явились нові 15 незалежних держав, які мали можливість провести реформи в своїх країнах. Однак, не всюди вони мали успіх.

Проблемою умовного демократичного світу була хибна думка, що завершення холодної війни та розпад Радянського Союзу є остаточним, відтак не була приділена достатня увага підтримці трансформації російської політичної та економічної системи, що можливо за рахунок інвестицій в інфраструктуру, освітні проєкти, аналітичні центри.

Як наслідок, на тлі невдалого досвіду побудови ліберальної економіки в Росії відбулось стрімке падіння рівня життя, а країна загрузла у внутрішніх етнічних конфліктах, що призвело до формування нового "веймарського синдрому".

На фоні економічної та соціальної депресії в росії до влади прийшли "силовики", які протягом 20 останніх років звинувачують у проблемах росії та розпаді СРСР "колективний Захід" та існуючий глобальний порядок. І протягом цього часу вони готувались до великої війни, метою якої є переділ світу.

Поворотним моментом для пострадянського світового порядку став виступ Володимира Путіна на Мюнхенській конференції 10 лютого 2007 року, коли президент Росії вперше піддав критиці сформований світовий порядок та заявив про необхідність формування "багатополярного світу".

В його основі - посилення впливу регіональних держав, неприпустимість використання паливних ресурсів для геополітичного домінування та подальшого розширення військово-політичного альянсу НАТО.

Звісно, економічний розвиток країн на різних континентах та створення регіональних союзів сприяють формуванню різних центрів геополітичного впливу. І в самій концепції багатополярного світу є низка позитивних моментів.

Однак, путінська концепція - про інше. Нібито існуючий світовий порядок не відповідає інтересам всіх народів, в яких різні уявлення про права жінок та сексуальних меншин, роль релігії у житті суспільства та методах управління державою. У парадигмі російського "багатополярного світу" немає права народів на самовизначення, в т.ч. на власний цивілізаційний вибір. Відповідне право обмежується територіальною та історичною приналежністю до центру сили — цивілізації, яких в путінській догмі налічується до десяти. Такий собі неоколоніальний світ — це справжня мета російської концепції. Саме ці тези путінського багатополярного світу зафіксовані в працях ідеологів сучасного російського імперіалізму - Ільїна та Дугіна.

Зрештою, позиція про неприпустимість застосування військових методів чи розв'язання сировинних війн була фактично порушена з боку Росії. Фактично путінська концепція є згустком імперіалізму та внутрішньої образи на дії Сполучених Штатів Америки.

Риторика путінської концепції побудована на несправедливому економічному розподілі благ і територій та стереотипах Холодної війни про намагання США встановити гегемонію у світі. З цією метою в різних країнах світу роздмухуються впродовж тривалого часу антиглобалістські настрої.

Антиглобалісти пригадують США невдалі військові операції в Афганістані, Лівії та В'єтнамі, ігноруючи зміни в американському (та, власне, й у європейському) суспільстві. Адже сучасні зумери та мілленіали переважно прагнуть пити каву в Старбаксі, боротися з кліматичними змінами та подорожувати, ніж воювати за демократію на чужій землі. Принаймні сама така теза панувала в американському суспільстві до російського вторгнення, й саме на цій тезі будується сьогоднішній трампизм в Америці.

Між тим, російське суспільство сформовано на інших цінностях, які ґрунтуються не на силі права, а на праві сили. У системі, коли збройна агресія проти сусідньої держави та цинічне порушення міжнародного права називається "бунтом проти глобалізму". Така антиглобалістська риторика знаходить підтримку в різних країнах, лідери яких хочуть посилити свій вплив на геополітичній арені без зміни методів управління.

Мова йде про авторитарні політичні режими, як-от Китай, Іран, Сирія та низку інших режимів Азії та Африки, котрі сприймають російську війну якщо не як бунт проти глобалізму, то як помилкову реакцію не направильний, на їхню думку, світовий порядок.

На Мюнхенській конференції у 2021 році президент США Джозеф Байден вперше оголосив, що Москва здійснювала зловмисні й узгоджені дії для підриву демократії в Сполучених Штатах, Європі й інших країнах.

«Ми знаходимося на переломному етапі, - сказав Байден, - між тими, хто стверджує, що з урахуванням всіх проблем, з якими ми стикаємося - від четвертої промислової революції до глобальної пандемії, - що автократія - кращий шлях вперед ... і тими, хто розуміє, що саме демократія необхідна для вирішення цих проблем ».

Вже в грудні 2021 року відбувся перший Саміт демократій, ініційований США, який чітко зафіксував початок нової фази протистояння демократій та авторитарних режимів. Все це відбувалось на тлі підготовки Росії до повномасштабного вторгнення.

А вже 24 лютого 2022 року розпочалась нова сторінка в історії світу, котра не лише зафіксувала остаточний злам старого світового порядку, а й фактично закріпила конфлікт двох світів.

Вже за рік, 20 та 21 лютого 2023 року Байден підтвердить свої слова: війна в Україні - це війна демократії проти автократії. В ній залучений військовий арсенал як країн демократичного світу, так і автократичних режимів Білорусі та Ірану, котрі дають інфраструктуру та зброю для підтримки російської агресії.

Контекст російсько-української війни значно ширший і сьогодні, на тлі розмов про потенційну військову підтримку з боку Китаю, це викликає більші занепокоєння. Так, 24 лютого 2023 року Китай презентував власну позицію, в якій поки що немає конкретики, але фактичне ігнорування цієї концепції може для Китаю стати формальним приводом для підтримки Росії. З тезою: ми ж вам пропонували мир, але ви закидали Україну зброєю для порушення геополітичного балансу.

Все це має ризики подальшого розвитку військового конфлікту та розширення його меж. Сьогодні ми можемо чітко вже стверджувати одне: війна демократичного та авторитарного світу вже почалась. Чи перейде вона у формат світової війни покаже час.

У людства тут насправді два шляхи: або воно зникне у війні всіх проти всіх, або ж настане єдиний глобальний порядок з єдиними демократичними правилами гри.

Звісно, альтернатива "гарячій" світовій війні ще є.

Концепція "багатополярного світу" може мати місце у нормальній інтерпретації, якщо в її основі будуть лежати принципи міжнародного права, закладені у 1945 році. Для цього країни світу, попри відмінності, мають об'єднатися в засудженні Росії та у відновленні порушеного міжнародного права. Такий підхід має передбачати перегляд системи колективної безпеки та розширення складу постійних членів Ради Безпеки ООН, який наразі несправедливо представлений лише переможцями Другої світової війни. До складу останнього мають увійти народи, що мають значний економічний потенціал та є лідерами у відповідних регіонах, а також - відповідні міжнародні організації.

Це має посилити вплив регіональних держав з одного боку, але з іншого - перезавантажити систему міжнародного порядку, котрий зник з першими ракетними ударами по українських містах.

ООН має стати дійсно авторитетною платформою для всіх країн з дієвими інструментами впливу на порушників міжнародного права. Звісно, це не зніме природні протиріччя між народами світу, але виведе їх на цивілізований рівень - у формат конкуренції в різних галузях життя, наслідком якого стануть внутрішні поступові зміни еволюційним шляхом.

Залишається сподіватися, що інстинкт самозбереження підкаже нам усім правильний шлях.