Записки з фестивалю «Унітá» про нову італійську лівицю

Перше свято «Унітá» відбулося 2 вересня 1945 року. Його задумували як спосіб зібрати гроші на «l’Unità», офіційну газету Італійської комуністичної партії, а згодом перетворилося на одну з наймасовіших подій італійського політичного життя. Емілія-Романья була серцем цієї історії, адже від 1945 року і аж до початку дев'яностих комуністи фактично безперервно керували регіоном, а Реджо-Емілія разом із Моденою та Болоньєю становила ядро їхнього впливу. Так, свято 1983 року на летовищі Камповоло, де й нині проходить фестиваль, за даними самої «l’Unità» відвідали понад два мільйони людей, а на заключну промову секретаря партії Енріко Берлінгуера, за різними оцінками, прийшли від пів мільйона до мільйона. Ця промова стала одним з останніх великих виступів Берлінгуера, який помер у червні 1984 року після інсульту, що стався просто під час мітингу в Падуї, а вже за кілька днів по тому на європейських виборах комуністи вперше й востаннє обійшли християнських демократів. Пам'ять про ті роки досі визначає дух фестивалю, і в самому його центрі стоять історичні артефакти тих декад, коли свято збирало неймовірну кількість людей.

Ще кілька років тому місцеве свято в Реджо мало неабиякі борги і здавалося, що разом із масовими політичними партіями минулого відходить і воно саме, проте у 2024 році фестиваль повернувся на Камповоло, і тепер організатори хочуть знову зробити Реджо-Емілію його постійним домом. Змінилася за ці десятиліття і сама партія, адже спадкоємці ІКП, пройшовши кілька перейменувань, у 2007 році об'єдналися з колишніми християнськими демократами і центристами в Демократичну партію, тож сьогодні вона об’єднує громадян з дуже різними поглядами, від поміркованого центру до демократичного соціалізму. Проте на фестивалі першим впадає в око не різноманіття ідеологій, а різноманіття поколінь. Серед учасників найбільше літніх людей, багато з яких, певно, пам'ятають ці свята ще з часів широкої популярності італійської лівиці, і молоді, подекуди ще зовсім юної. На фестивалі ці дві групи існують поруч цілком природно, пліч-о-пліч працюючи над організацією цього свята. В Україні, особливо в прогресивних колах, такий зв'язок поколінь у політичному активізмі важко навіть уявити, адже ліва традиція в нас не має подібної тяглості, і молоді активісти здебільшого починають майже з нуля, без старших товаришів, з якими могли б розділити спільну справу.

Саме «Молоді демократи», молодіжне крило партії, запросили нас на фестиваль, надавши і трибуну для публічного виступу, і простір для розмови про Україну, насамперед про війну та про стан лівого руху в українському суспільстві. «Молоді демократи» лише нещодавно вийшли з глибокої кризи, адже п'ять років внутрішніх розколів фактично паралізували їхнє керівництво, і лише торік, на цьому ж фестивалі, очільниця Демократичної партії Еллі Шляйн оголосила про згоду фракцій щодо нової лідерки Вірджинії Ліберо. Варте уваги і те, яку значну роль молодіжка відіграє в партії і якою автономією користується. Так, наприклад, лідерка молоді виступала в день закриття безпосередньо перед Шляйн. В Україні такого чіткого розрізнення між молодіжними структурами та основними партіями зазвичай немає, тоді як в Італії молодіжка стає живим та динамічним місцем, де ідеї визрівають ще до того, як потрапляють у велику політику.

Щоправда, ідеї та формулювання, що народжуються в молодіжних організаціях, бувають і дещо суперечливими. Найпомітнішим у медійному сліді фестивалю став саме виступ Ліберо, точніше її фраза, звернена до уряду Мелоні, «ми не будемо солдатами ваших воєн, ми організуємо дезертирів», яка викликала хвилю критики, зокрема й усередині самої партії. Згодом вона пояснила, що її слова стосувалися курсу на переозброєння та зростання військових витрат, тоді як молоді демократи, за її словами, стоять на боці України. З одного боку, цей епізод показує, що для нового покоління лівих і прогресистів пацифізм стає ще глибше вкоріненою цінністю, а з іншого, свідчить про часткову втрату розуміння, що оборона, попри всю свою ціну, теж є способом берегти мир, бо стримує агресора ще до того, як він наважиться на війну.

Утім, для «Молодих демократів» Україна є передусім частиною спільного європейського простору, а молоді, окрім загалом більшої ідейної радикальності, властива ще й рішучіша міжнародна солідарність. Зрозуміло, що сьогодні солідарність європейських лівих найчастіше звернена до Палестини, однак бачити в цьому суперництво було б хибно, навіть якщо медійний простір влаштований так, що різні кривди мимоволі змагаються між собою за видимість. Саме послідовні прогресивні сили, для яких солідарність ніколи не ділилася на першочергову й другорядну, мають тримати в полі зору обидві війни водночас, не відбираючи увагу в одних заради інших. Водночас питання, яке звучало найчастіше, стосувалося ставлення українських прогресивних сил до чинної влади. Якщо на початку повномасштабного вторгнення іноземні колеги здебільшого ототожнювали український народ з його урядом, то сьогодні відстань між суспільством і владою очевидна і для них. Італійська молодь наголошує при цьому саме на тих темах, які дедалі частіше звучать і в самому українському суспільстві, тобто на невизначеній у часі паузі в демократичних процедурах, неоліберальному тиску на соціальну сферу і стані прав людини в країні. З цією двоїстістю ставлення можна і треба працювати, але лише за умови, що з ними говоритимуть їхньою ж мовою, тобто мовою прогресивною, яка не вдає, ніби війна здатна виправдати все.

Найчастіше ж розмови з італійськими товаришами ми поверталися до їхніх власних виборів. В українському інформаційному просторі італійська політика доволі рідко опиняється у фокусі. Українці уважно стежать за Францією, за Німеччиною аж до рівня окремих федеральних земель, за сусідньою Польщею і тим більше за Сполученими Штатами, проте наступного року парламентські вибори відбудуться і в Італії, і вони здатні помітно вплинути на ідеологічний ландшафт Європи. За словами італійських співрозмовників, від кампанії 2022 року їх відрізнятиме передусім розклад сил та значущість. Тоді доволі поміркована лівоцентристська коаліція Енріко Летти протистояла значно радикальнішому в риториці правому блоку Мелоні, а популістський «Рух п'яти зірок» ішов окремо як «третя сила», апелюючи до вкрай різноманітних соціальних груп.

Сьогодні ж «Рух п'яти зірок» разом із Демократичною партією, Альянсом зелених і лівих та кількома меншими силами входить до спільної лівоцентристської коаліції, яку в Італії називають «широким полем», і між лідерами двох найбільших її партій триває відкрита боротьба за право повести цю коаліцію на вибори. Це прогресивна соціал-демократка, лідерка Демократичної партії Еллі Шляйн і колишній прем'єр-міністр Джузеппе Конте, політик із мінливими й ситуативними поглядами, який очолював уряди спершу з ультраправою «Лігою», а потім із Демократичною партією, і досі користується помітною підтримкою виборців. Одна з найбільших відмінностей їхніх поглядів стосується саме військової підтримки України, адже для Конте відмова від неї є важливою частиною програми і способом залучити антимілітаристську частину електорату, тож ще в серпні він оголосив, що його партія більше не голосуватиме за постачання зброї Києву.

Не менш помітні зміни відбулися й на правому фланзі. За перший термін Джорджа Мелоні тримала значно поміркованіший курс, ніж можна було очікувати з її передвиборчої риторики, однак італійські ліві певні, що ця стриманість була вимушеною. Там, де це було можливо, Мелоні намагалася розширити межі своїх повноважень і щонайменше двічі бралася за зміни, спрямовані на подальшу концентрацію влади. Перша з них стосувалася правосуддя. В Італії судді й прокурори належать до однієї професійної спільноти зі спільним органом самоврядування, який захищає їх від тиску уряду, і реформа мала розділити їх на дві окремі гілки. Критики побачили в цьому спробу розколоти й послабити судову владу, щоб згодом поставити прокурорів, які розслідують і зловживання самих політиків, під вплив виконавчої влади. Проте прогресивні сили зуміли організувати опір, і в березні, при рекордній явці, виборці відхилили реформу на референдумі. Другою стала нова виборча система, ухвалена цього жовтня, яка дає коаліції, що набере щонайменше 42% голосів, сто п'ять додаткових місць і фактично гарантує їй більшість в обох палатах, навіть якщо за неї проголосувало менше половини виборців. Прихильники закону говорять про сталість урядів, якої Італії завжди бракувало, тоді як опозиція бачить у ньому спосіб закріпити владу за чинною більшістю і вже називає його «законом-шахрайством».

Водночас саме поміркованість Мелоні звільнила місце для сили, яка сьогодні стоїть правіше за неї. На початку 2026 року колишній генерал Роберто Ванначчі порвав із «Лігою» і заснував ультраправий рух «Національне майбутнє» (Futuro Nazionale), у центрі програми якого стоїть так звана реміграція, тобто примусові депортації іноземців. Широкого розголосу Ванначчі набув ще у 2023 році, коли, бувши чинним генералом, видав власним коштом книжку «Світ навиворіт», яка несподівано стала бестселером і коштувала йому посади. У ній він, зокрема, називав гомосексуалів «не нормальними», а про волейболістку Паолу Егону, громадянку Італії з нігерійським корінням, писав, що риси її обличчя «не представляють італійськості». Його часто звинувачують у симпатіях до неофашистської спадщини, і показово, що навіть голосувати за себе він закликав, ставлячи на бюлетені не хрестик, а «Децима» (римська “десять”), знак Десятої флотилії MAS, яка після 1943 року воювала на боці Республіки Сало і досі лишається культовим символом італійських неофашистів. В опитуваннях його рух нині набирає близько 7–9%, тож так само, як лівий блок стоїть перед вибором лідера, Мелоні стоїть перед дилемою, чи запрошувати Futuro Nazionale до коаліції. Його входження означало б радикалізацію майбутнього уряду, тоді як без нього перспективи правого блоку стають значно менш певними. Для України ця дилема має цілком практичний вимір, адже Ванначчі вирізняється відверто проросійською риторикою і в коаліції майже напевно впливатиме на зовнішню політику другого уряду Мелоні.

Двадцяте століття в Італії було сповнене суперечок і громадянських конфліктів довкола того, як має бути влаштоване суспільство. Саме тут народився і зрештою занепав фашизм, і саме тут, на острові Вентотене, куди фашистський режим засилав своїх противників, Альтьєро Спінеллі разом з однодумцями написав у 1941 році маніфест, з якого бере початок ідея об'єднаної федеративної Європи. Після війни в Італії постала найсильніша комуністична партія Західної Європи, яка, однак, дедалі більше дистанціювалася від Москви, а за Берлінгуера стала осердям єврокомунізму, що прагнув поєднати ідею об'єднаної Європи з демократичною і гуманістичною версією соціалізму.

Тож те, що головною силою лівоцентристського табору сьогодні є Демократична партія, яка буквально постала із союзу колишніх комуністів і християнських демократів, двох таборів, що десятиліттями були головними суперниками в італійській політиці, можна прочитати як символічне завершення бурхливого і короткого двадцятого століття. Однак двадцять перше століття не принесло менше викликів, змінилася лише їхня суть, і нове покоління прогресивної італійської молоді вже береться шукати на них власні відповіді.