Від подолання криз до тріумфу. Британські лейбористи на марші

Від домінування до опозиції

Тринадцятирічне домінування лейбористів закінчилось виборами 2010 року. На зміну прийшли консерватори, які з тих пір подарували Британії п'ять прем'єрів та вісім урядів.

Тоді втрата одразу 91 місця була пов’язана з декількома причинами

Першою був глухий кут, у якій лейбористи опинилися з огляду на їхню програму. З часів приходу у 1994 році до лідерства молодого реформатора Тоні Блера, партія підхопила неоліберальний мейнстрім та зробили свою програму економічно правішою. Лейбористи перейшли до стратегії «третього шляху»: переорієнтація на середній клас, поєднання праволіберальної економічної політики з ліволіберальною соціальною. Однак світова фінансова криза 2008 року показала сумнівність такої політики і залишила лейбористів, разом з багатьма іншими соціал-демократичними партіями, що теж перейняли «третій шлях», на ідеологічному роздоріжжі.

Ще однією ключовою причиною стала війна в Іраку, до якої Британія під керівництвом Блера долучилася разом із США. Війна закінчилася для Іраку катастрофою та дезінтеграцією держави, а її озвучувана мета не була виконана. До речі, зброї масового ураження у Саддама Хусейна так і не знайшли.

Зважаючи на ці суттєві проблеми та кризу лідерства в партії, з посади голови якої Блер пішов у 2007 році, передавши керівництво набагато менш харизматичному Ґордону Брауну, британці на чергових виборах делегували лідерство консерваторам.

Десятиріччя поразок та Брекзит

2010-ті роки стали для лейбористів серією з чотирьох поразок на парламентських виборах. Але, певно, головною їхньою поразкою стало питання Брекзиту, якому так і не вдалося запобігти.

Референдум щодо членства Великої Британії в ЄС відбувся у 2016 році. Прихильники виходу, такі як Борис Джонсон та Найджел Фарадж, змогли мобілізувати свій електорат, залучивши людей, які до цього зазвичай не голосували на виборах, та використовуючи новітні методи аналізу даних від Cambridge Analytica.

Супротивники Брекзиту долучилися до кампанії менш активно, не сприймаючи серйозно те, що британці можуть проголосувати за вихід. Як наслідок, із перевагою у 3.78% (51.89% проти 48.11%) переміг Брекзит, і в ніч з 31 січня на 1 лютого 2021 року Велика Британія залишила ЄС.

Упродовж всього періоду виходу (з 2016 по 2021 роки) Лейбористська партія не мала єдиної чіткої позиції щодо цього питання. Хоча загалом вона асоціювалася з опозицією Брекзиту, у 2015-2020 роках лідером лейбористів був демократичний соціаліст Джеремі Корбін. Він та його найближче оточення не висловлювали чіткої позиції щодо Брекзиту через своє ставлення до Європейського Союзу з більш антиглобалістських позицій.

Відсутність чіткої загальної позиції стала однією з причин програшу лейбористів на грудневих виборах 2019 року, що відбувалися у переддень підписання угоди про Брекзит між Британією та ЄС. Якби тоді консерватори програли, а лейбористи зайняли чітку позицію проти виходу, Брекзит міг би і не відбутися.

З моменту виходу Британії з ЄС, підтримка Брекзиту має постійну тенденцію до зменшення, поступаючись місцем розчаруванню. Сьогодні лише близько 30% британців вважають, що рішення про Брекзит було доцільним. Зважаючи на це, можна вважати, що нездатність протистояти цьому процесу стала найбільшою поразкою минулого десятиріччя як Лейбористської партії, так і всієї Британії.

2024: від опозиції до тріумфу

На прийдешніх виборах лейбористам пророкують перемогу з близько 40% голосів. При цьому за друге місце (якому опитування дають вдвічі менше, близько 20%) консерватори борються з ліберальними демократами, маючи шанс вперше за 300-річну історію отримати нижче другого місця.

У передвиборчому маніфесті, що нараховує 135 сторінок, Лейбористська партія зобов’язується зосередитися на питаннях закриття «податкових дір», створених консерваторами, збільшенням фінансування державних послуг (таких як недофінансована Національна служба здоров’я), підвищення видатків на оборону до 2.5% ВВП та інших питаннях.

При цьому і зараз партія переживає ідеологічні коливання. Так, у 2020 році, при обранні на пост голови партії, Кір Стармер представив свою амбітну програму «10 обіцянок соціалізму», серед яких були ренаціоналізація багатьох стратегічних підприємств (залізниці, енергетики, водопостачання), збереження вільного пересування з ЄС та підвищення податків для 5% найбагатших британців.

Та вже з 2022 року почався поступовий процес відмови від цих обіцянок та перехід до більш поміркованої програми, що аргументувалося зміною ситуації, в тому числі значним зростанням у 2022 році національного боргу. Це у свою чергу призвело до нових конфліктів між лівою та поміркованою частинами партії.