Бюрократичний бумеранг: як Україна відштовхує власних студентів із європейськими дипломами

Що таке нострифікація і в чому її фундаментальна проблема

На папері нострифікація — це логічна процедура визнання іноземних освітніх документів, мета якої — встановити відповідність академічних прав та освітньо-кваліфікаційного рівня, здобутого за кордоном, державним стандартам України. Звучить розумно. Ніхто не хоче, щоб у вітчизняних університетах навчалися люди з дипломами сумнівних закладів.

Однак реальність значно складніша, особливо коли мова йде про дипломи з країн Європейського Союзу, які, як і Україна, є учасниками Болонського процесу. Громадянин України, що привозить диплом чеського Карлового університету, приносить підтвердження знань, здобутих у системі, яку Україна офіційно прагне наслідувати. Але замість «зеленого коридору» його зустрічає складна процедура з численними документами, апостилями, перекладами та найголовніше — так званою академічною різницею.

Саме ця різниця перетворює процес на театр абсурду. Комісія в українському закладі вищої освіти порівнює програми та визначає, яких «ключових» дисциплін не вистачає студенту. І тут випускнику біохімії з європейського університету можуть призначити іспит, наприклад з… Історії України. Людина, яка чотири роки вивчала сучасну біологію та медицину, має доводити знання з предмета, який не має жодного стосунку до її професійної діяльності.

Історія України як фільтр для майбутнього магістра-медика

Щоб зрозуміти масштаби проблеми, уявімо випускника з Чехії за спеціальністю «Громадське здоров’я» або «Фізіотерапія», який хоче вступити на магістратуру до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

Він має скласти вступні іспити — Єдиний вступний іспит (ЄВІ) з іноземної мови, тест на загальну навчальну компетентність (ТЗНК), а також Єдине фахове вступне випробування (ЄФВВ). Але для того, щоб до них допустили, його диплом має пройти нострифікацію. Комісія порівнює навчальні плани й призначає додаткові іспити з «Історії України», «Філософії» або «Української мови за професійним спрямуванням».

У підсумку студент витрачає час і зусилля не на підготовку до фахового іспиту, а на повторення шкільної програми. Це демотивує і створює психологічну втому. Система ніби каже: «Твої знання з біохімії нас не цікавлять, поки ти не доведеш, що пам’ятаєш дати козацьких повстань».

При цьому особливий цинізм ситуації в тому, що ці самі дисципліни в українських університетах часто викладаються поверхнево — «для галочки». Місцевий студент відвідує кілька формальних лекцій і спокійно отримує залік, а той, хто повернувся з європейським дипломом, має складати повноцінний іспит, схожий на державний.

Кого ми обманюємо?

Така політика є проявом системних протиріч. Вона стимулює відтік мізків, адже український студент, який стикається з цією бюрократичною стіною, логічно запитує: «Навіщо мені все це?». Його диплом автоматично визнається в усіх країнах ЄС, де він може вступити на магістратуру без жодних додаткових іспитів.

В Україні ж він мусить доводити, що його освіта відповідає «нашим стандартам». Це не стимулює розвиток, а формує відчуття приниження. Замість того щоб інтегруватися в європейський освітній простір, система дискредитує його, посилаючи неявний меседж: «Європейська освіта — неповноцінна без нашого благословення».

Ідея перевіряти гуманітарні предмети для технічних або медичних спеціальностей виглядає формальністю, яка не покращує якість майбутнього фахівця. Патріотизм і знання історії формуються не примусовими іспитами, а довірою, відкритістю і відчуттям приналежності.

Як перетворити бар’єр на заохочення

Проблема не в самій нострифікації, а в тому, як вона застосовується. Необхідно запровадити автоматичне або спрощене визнання дипломів з університетів ЄС і країн Організації економічного співробітництва та розвитку, де якість освіти підтверджена на міжнародному рівні. Процедура має зводитися до перевірки автентичності документів, а не до повторної оцінки навчальних планів.

Так само потрібно скасувати непрофільні академічні різниці. Якщо людина вступає на магістратуру з медицини чи інженерії, вона повинна доводити свою фахову компетентність, а не знання історії чи філософії. Натомість можна пропонувати адаптаційні курси — короткі програми з українського права, термінології чи історії, які допоможуть інтегруватися вже під час навчання, а не перед ним.

Історія з нострифікацією — це приклад того, як добрі наміри перетворюються на протилежність. Україна, що гостро потребує людського капіталу, не може дозволити собі розкіш відштовхувати талановиту, мотивовану, проєвропейську молодь через застарілі бюрократичні процедури.

Треба не змушувати людей доводити свою «українськість» через іспит з історії, а натомість створити умови, за яких їхній досвід і сучасна освіта стануть рушієм модернізації самої системи. Інакше бюрократичний бумеранг повернеться до нас порожніми аудиторіями та втраченим поколінням, яке зробить свій вибір на користь Європи — не через байдужість до України, а через байдужість України до них.