Кадровий голод та низькі зарплати. На що сподіватись освітянам?

Давайте поговоримо відверто.

Більшість випускників педагогічних закладів вищої освіти не поспішають влаштовуватись працювати в школи, особливо у маленьких містечках та селах. Навіть обіцяна виплата у 21 тисячу гривень не завжди здатна утримати молодого вчителя, зважаючи на велику завантаженість та примарні подаль.

Вакансії подекуди оновлюються щороку і можуть бути незакритими доволі довго. А знайти та працевлаштувати молодого фахівця – це ще той прояв неабиякого управлінського хисту та елементарного везіння.

І хто "рятує" ситуацію? Як правило, педагоги пенсійного віку. Через відсутність інших джерел фінансування, окрім мізерних пенсій, вони погоджуються на будь-які умови праці. Схоже, що такий стан справ залишався незмінним вже протягом тривалого часу і спровокував чимало хронічних проблем у системі освіти. Існує серйозний ризик, що якщо водночас звільнити усіх пенсіонерів-вчителів, у багатьох школах просто не залишиться кому працювати.

У закладах вищої освіти взагалі окрема історія. Більшість пенсіонерів мають науковий ступінь доктора наук та вчене звання професора або, принаймні, доцента. Позбутися таких кадрів - це одразу попрощатися з магістратурою за спеціальністю та мати проблеми з акредитацією. Який завідувач кафедри на це піде? Тому молоді фахівці, яких, до речі, і так не багато в університетах найпершими підпадають на відрахування або зменшення ставки.

Ще 10 років тому робота в університеті вважалася престижною, а здобуття ступеня кандидата наук давало хоча б якісь сподівання на стабільність у працевлаштуванні та отримані надбавок за ступінь/звання. Натомість сьогодні ставка викладача із науковим ступенем аж ніяк не приваблює молодь, так як на 6 тисяч грн. навряд чи вдасться прожити, надрукувати наукові статті, відвідати конференції та взяти участь у стажуванні (бажано за кордоном). Тому черговий конкурс в аспірантуру перетворюється на полювання за кадрами. Але то вже інша історія...

Таким чином, кадровий голод посилюється і цілком ймовірно, що у найближчому майбутньому вітчизняні ЗВО не зможуть витримати конкуренцію за пошук кадрів з хедхантерськими фірмами бізнесу та ІТ сектору.


На цьому фоні заклик звільнити пенсіонерів виглядає, щонайменше, недалекоглядним. Покращення рівня життя однієї частини суспільства неможливе за рахунок погіршення рівня життя іншої. До того ж, відсутні гарантії, що акумульовані кошти, за рахунок звільнення педагогів пенсійного віку, автоматично будуть використані на суттєве підвищення оплати праці молодим фахівцям. Освітяни ще пам'ятають казочки про зарплату в 4 тисячі американських доларів.

Водночас напередодні 1-го вересня Кабмін збільшує розмір мінімальної зарплати до 5 000 тис. грн., а отже і педагоги отримають свої надбавки. Мабуть початок «нового політичного сезону» змушує владу вдаватися до таких кроків.

Під таку щедру роздачу потрапили і молодші наукові співробітники, яким пообіцяли збільшити оклади з 19 тисяч до 23 тисяч гривень на місяць. Однак ті ж самі науковці вбачають у цьому рішенні яскравий приклад цинічної брехні та існування двох паралельних світів, що існують в країні. Без суттєвого збільшення фінансування освіти розраховувати на успішну реалізацію такого підходу, коли заробітну плату педагогам та науковцям підвищують через «підтягування» мінімалки, а не зміни тарифної сітки, - не варто.

Очевидно, що місцеві вибори, які заплановані на осінь цього року, спровокують чергову хвилю передвиборчого політичного популізму. Кризові ситуації, як то війна на сході України чи пандемія, змусили владу переглянути підходи до оплати праці військових та лікарів. Що ж такого має статися, щоб політики нарешті звернули увагу на освітян?

Погоджуєшся? Поширюй!