Як працювати із партнерами? Адаптація української зовнішньої політики до умов війни

Повномасштабне російське вторгнення повністю змінило контекст і характер місії української зовнішньої політики. З одного боку, простору для маневру стало набагато менше: фактично, доступна стратегія тільки одна – збільшувати свої шанси на перемогу. З іншого, від зовнішньої політики очікують більшого, ніж у мирний час. Пошук союзників, гарантій безпеки, зброї і дипломатичної підтримки – все це стало проблемами виживання української держави і першочерговими інтересами величезної кількості людей.

Суспільна увага до міжнародно-політичних подій виросла до нехарактерних для мирних країн масштабів. З третього боку, Україна знаходиться у доволі вразливому становищі, суттєвою мірою залежить від допомоги партнерів; в той час як російсько-українська війна дедалі більше стає частиною глобального протистояння, що загострюється. Які вимоги ці нові умови висувають до політичної та комунікаційної складових зовнішньої політики України?

Перша з них – реалістичність, якої бракувало до війни та й, в цілому, протягом попередніх тридцяти років. Головним чином це стосується оцінки світу навколо нас, власного потенціалу й характеру безпекових викликів. Війна не робить Україну сильнішою та не сприяє тому, що у нас прийнято називати «суб'єктністю». У світі, який вступає у фазу силового перерозподілу, основою могутності й впливу держави стають матеріальні можливості, в той час як питома вага м'якої сили знижується. Великі динамічні економіки, численне населення із високою кваліфікацією, високі оборонні видатки й сучасні технології – ось що найближчими роками визначатиме місце країни у міжнародній системі. Ми втрачаємо ці ключові ресурси в ході війни. Підтримку Заходу, яку ми отримуємо натомість, ще тільки належить перетворити на справжній політичний актив. Членство України в НАТО та ЄС може бути більш віддаленою перспективою, ніж хотілося б.

Послаблення посилює залежність. Наші стосунки із західними партнерами, асиметричні і до війни, зараз стали ще більшою мірою такими. Справді, російське вторгнення зблизило стратегічні інтереси України та Заходу; але вони не є тотожними, навіть в межах самого Заходу. Захід доволі глибоко втягнувся у російсько-українську війну, спаливши немало мостів та поставивши чимало на карту, як от перемога чи поразка України, що стане перемогою чи поразкою Заходу і, в першу чергу, США. Але це не означає, що держави Заходу перетворилися на наших союзників. Ключовою рисою союзництва є коаліційні зобов'язання у сфері безпеки. А у нас поки що немає таких безпекових гарантій ані на двосторонньому, ані на багатосторонньому рівні. Відносини із США, Німеччиною чи Британією дедалі більше схожі на стратегічне партнерство, але це не союзництво. Ми лише на початку складної розмови про те, чому, власне, країни Заходу мають переходити на інший рівень підтримки України, здійснюючи не лише постачання зброї та фінансової допомоги, але й поширюючи на Україну гарантії безпеки. І ця розмова не буде простою.

Будувати політику щодо не-союзників так, ніби вони є союзниками може бути небезпечним. Українській зовнішній політиці варто тверезо оцінювати межу між допомогою, яку нам надають за власним бажанням, та допомогою, яку надавати зобов'язані. Мораль на нашому боці, але вона не перетворюється на універсальний аргумент у всіх суперечках.

Реалістичне бачення світу міжнародної політики, який залишається егоїстичним та анархічним, підводить до другої вимоги: розуміння інтересів інших. Попри надзвичайно високий рівень підтримки України, принаймні на Заході, виходити краще із того, що навіть держави, що найбільш активно, послідовно чи масштабно підтримують нас, мають власні системи національних інтересів. Виходячи із власних міркувань, вони вважають, що підтримка України є наразі найкращим рішенням. Але це не означає, що воно буде таким завжди або що можна ставити знак рівності між інтересами України та інтересами будь-якої із наших держав-партнерів. Україна веде боротьбу за власне виживання; в той час як наші партнери більшою мірою мислять в категоріях обмеження ризиків, оптимізації витрат чи контролю ціни. Їх захищає НАТО, а не тільки Україна. Розуміння цих обставин посилить позицію України. Діалог із партнерами, побудований не на вимогах та звинуваченнях, але на аргументах, які засвідчують спільність інтересів мовою фактів та розрахунків, є кращою основою для зовнішньої політики, спрямованої на довгострокове стримування російської агресії.

Країни Заходу, особливо Європи, найближчим часом стоятимуть перед складною проблемою перебудови регіональної системи безпеки в такий спосіб, який надав би найкращий захист за помірну ціну. Україні варто зосередитися на пошуку аргументів, які б переконали європейців в тому, що членство її в НАТО – найкращий сценарій не тільки для Києва, але й для Берліна, Парижа або Брюсселя.

Третя вимога – винахідливість зовнішньої політики та посилення її стратегічної складової. Складність нашої ситуації полягає в тому, що Україна є заручницею багатьох обставин та процесів, які не може контролювати; а простору для політичних маневрів обмаль. Це робить нашу політику передбачуваною, а життєво важливі для нашого майбутнього рішення ухвалюються в інших столицях світу. Але навіть за цих складних умов варто загадати, що політика є мистецтвом управління коаліціями. Деякі підходи навіть силу держав вимірюють аналізуючи мережі їхніх союзників. Коаліції в рамках такого підходу – не обов'язково масштабні сталі конструкції типу НАТО, але й будь-які групи держав, що тимчасово об'єднуються на основі спільних інтересів у будь-якій сфері, від постачання українського зерна на міжнародний ринок до екологічної безпеки Чорного моря. Активна й винахідлива зовнішня політика – це та, що не лише чекає членства в НАТО, але й створює й управляє коаліціями, посилюючи позиції України та збільшуючи її доволі обмежені можливості.

Поєднання цих вимог змінює профіль зовнішньої політики України в бік глибшого розуміння навколишнього світу, інтересів інших та усвідомлення необхідності домовлятися та переконувати. Потрібно буде ще багато аргументів для різних аудиторій, в тому числі й складних для нас – наприклад тих, де існуючий міжнародний порядок вважають несправедливим на користь Заходу й хочуть змінити. Світ складний і мінливий.

Як і до російського вторгнення, Україна потребує глибокого стратегічного планування, з його ключовими елементами: адекватною оцінкою реалій і тенденцій; розумінням власних сильних і слабких сторін; знанням інтересів партнерів; оцінкою сильних і слабких сторін суперників; а також здатністю зазирати у майбутнє, як би складно це не було.