Британські лейбористи: заснування, шлях на вершину, ідеологія

Від заснування партії до великої політики

Лейбористська партія була заснована у 1900 році на хвилі зростання лівих робітничих рухів в Європі та Америці. Цікавим є те, що партія була заснована на базі профспілок (тред-юніонів), що є надихаючим прикладом самоорганізації робітників «знизу», на відміну від багатьох інших соціалістичних партій Європи, що організовувалися «зверху» прогресивною інтелігенцією. Англійська назва Labour Party прямо вказує на те, що вона є «партією праці».

Після Першої світової війни, критичним питанням стала підтримка тих, хто найбільше постраждав від неї: ветеранів, вдів, робітників, що втратили роботу через війну. Тоді лейбористи, пропонуючи більш суттєві соціальні програми та користуючись широкою підтримкою робітничих класів, витіснили Ліберальну партію з політичної вершини, та посіли місце поряд з консерваторами, в якості двох головних партій у британській політиці.

Вже через 8 років, після війни, у 1924 році було сформовано перший лейбористський уряд на чолі з Дж. Р. Макдональдом. За минулі 100 років партія дала Британії 6 прем’єр-міністрів, що очолювали 15 урядів, ставала офіційною опозицією, а у кризові часи входила до урядів національної єдності.

Ідеологічні гойдалки: зліва направо… і знову вліво

Сто років перебування у британській великій політиці відзначилися великою кількістю ідеологічних розколів та з рештою радикальними змінами у партійній ідеології.

В історії було багато питань, що викликали різні погляди серед лейбористів, однак головним завжди залишалося те, наскільки економічно лівою вона є. З часу заснування лейбористи стояли на засадах демократичного соціалізму, ідеології лівішої за соціал-демократію, виступали за суспільну власність на засоби виробництва у великій індустрії, та поступову її націоналізацію демократичним шляхом.

Після Другої світової війни Лейбористська партія була однією з найлівіших мейнстримних лівоцентристських партій на Заході. Війна та повоєнна відбудова показали, наскільки важливою є роль держави в економічних та соціальних питаннях у кризові часи. Однак вже з 1950-х років починаються внутрішньопартійні суперечки щодо зміни візії на більш помірковану соціал-демократичну. В такому ідеологічному розколі лейбористи існують усю другу половину XX століття.

У 1994 році, головою партії був обраний Тоні Блер, молодий реформатор, що обіцяв вдихнути нове життя у партію, яка тоді вже 15 років знаходилася в опозиції. Блер почав кампанію під назвою «Нові лейбористи», що опиралася на стратегію «третього шляху» : переорієнтація партії на середній клас, поєднання праволіберальної економічної політики з ліволіберальною соціальною та відхід від візії на демократичний соціалізм.

Спочатку така концепція була сприйнята позитивно та давала свої плоди. Вже на парламентських виборах 1997 року лейбористи здобули найбільшу в історії перевагу у 179 місць. Потім вони перемогли у 2001 та 2005 роках та знаходилися при владі впродовж 13 років (1997-2010), що стало найдовшим періодом їхнього політичного домінування. Спільно з Блером ідеї «третього шляху» у 1990-х активно просувалися американським президентом Клінтоном, представником ліберально-центристського крила Демократичної партії. Згодом їх почали переймати все більше соціал-демократичних партій Європи.

Однак з плином часу та ударом фінансової кризи 2008 року, «третій шлях» зайшов у глухий кут і з’явився запит на нове полівішання. Всі наступні лідери партії після Блера були економічно лівішими, ніж він.