Ілюзія суб’єктності: хроніка тихого аншлюсу Білорусі

Ці маневри змушують поставити руба питання про реальний статус Мінська: чи залишається Білорусь вільним актором, чи її кордони, небо та економіка вже остаточно перетворилися на інструмент у руках Москви, попри дипломатичні реверанси білоруського диктатора в бік Вашингтона? І яку позицію слід зайняти Україні?

Анатомія «Союзної держави»

Довгий час проєкт «Союзна держава», запущений ще наприкінці 90-х, сприймався політологами як мертвонароджена геополітична химера або спосіб для Лукашенка виторговувати гроші у Кремля. Однак події після протестів 2020 року усе змінили. Те, що раніше було предметом нескінченних дискусій, трансформувалося в жорсткий алгоритм поглинання через реалізацію «28 союзних програм». Цей пакет документів, затверджений 4 листопада 2021 року Декретом №6 Вищої Держради Союзної Держави, перетворив розмиті політичні обіцянки на чіткий юридичний капкан: білоруське законодавство просто переписують під російське.

Економічний суверенітет Білорусі демонтували через податкову сферу. За Договором про загальні принципи оподаткування Мінськ втратив право самостійно визначати фіскальну політику. Створення наднаціонального Податкового комітету та інтеграція систем адміністрування означають, що російські фіскальні органи отримали повний доступ до інформації про білоруських платників податків у реальному часі.

Ситуація в гуманітарній сфері виглядає як «когнітивна окупація», але діє вона гібридними методами. Створений у 2024 році спільний Медіахолдинг має вирішити складне завдання: синхронізувати свідомість білорусів з російською, не руйнуючи при цьому головний міф Лукашенка про «острівець стабільності». Поки державні медіа Мінська свідомо дозують тему війни, аби не лякати суспільство, чий соціальний контракт тримається на страху перед хаосом, союзні медіаструктури працюють на глибинному рівні. Їхня мета — не мобілізація на фронт, а уніфікація образу ворога та культурного коду. Разом із роботою Спільної комісії з історії, це формує простір, де білорус починає дивитися на світ очима росіянина, навіть не виходячи зі своєї зони комфорту.

Ланцюги залежності: Військовий та економічний контроль

Якщо юридична інтеграція створює рамки, то військова присутність РФ перетворює їх на сталеві ґрати. Розміщення російської тактичної ядерної зброї на території Білорусі стало точкою неповернення для безпекового суверенітету держави. Попри гучні заяви Лукашенка про «контроль над кнопкою», МЗС Білорусі заявило, що реальне управління ядерним арсеналом, залишається виключно за Москвою. Це перетворило країну не на гравця, а на заручника, чия територія є легітимною ціллю для удару у відповідь. Доповнює картину Єдина регіональна система ППО, яка по суті підпорядкувала білоруське небо російському командуванню.

Економічна пастка виглядає не менш безнадійною через інфраструктурну ізоляцію. Після закриття доступу до портів Балтії (до середини 2021 року більшість торгівлі проходило через литовський порт Клайпеда) через санкції, білоруський експорт (калій, нафтопродукти) потрапив у тотальну залежність від російської логістики. Підписана міжурядова угода про перевалку вантажів через порти РФ (Санкт-Петербург, Мурманськ) позбавила Мінськ можливості вести багатовекторну торгівлю. Тепер будь-яка спроба політичної самостійності може бути миттєво покарана Москвою шляхом простого блокування залізничних шляхів до портів, що означатиме миттєвий колапс для білоруської економіки.

Фактор США: Геополітична гра чи імітація свободи?

Події грудня 2025 року продемонстрували фірмовий стиль виживання Олександра Лукашенка. Візит спецпосланця Дональда Трампа Джона Коула та звільнення 123 політв'язнів стали результатом тактики, яку Лукашенко роками відточував на Путіні: знайти «его» партнера і зіграти на ньому. Пропонуючи Мінськ як притулок для венесуельського диктатора Мадуро та вихваляючи «миротворчий геній» Трампа, білоруський режим намагається продати Вашингтону не демократію, а послуги кризового менеджменту.

У відповідь США зняли санкції з «Білоруськалію», але тут криється головна пастка. Фінансовий дозвіл на торгівлю не вирішує проблему фізичної логістики. Литва, чиї стосунки з Мінськом зруйновані «міграційними атаками» з боку Білорусі, тримає порт Клайпеди закритим. Транзит через Росію занадто дорогий для рентабельності добрив. У цьому контексті обговорюється сценарій транзиту через український порт Одеса (як частина майбутньої великої угоди Трампа щодо припинення вогню).

Парадоксально, але навіть цей успіх підкреслює залежність Мінська. Депортуючи в’язнів не до Вільнюса, а до України, Лукашенко намагається вклинитися в російсько-український трек переговорів, демонструючи лояльність Трампу. Але без дозволу Кремля на такі маневри та без завершення війни, білоруський калій залишається на складах, а «дипломатичний прорив» – лише гучним заголовком в соцмережах президента США.

Лукашенко не змінює курс і не стає демократом – він просто адаптує свою улюблену тактику під нові реалії. Усе його політичне життя будувалося на вмінні знайти підхід до сильнішого партнера через лестощі та демонстративну лояльність. Роками він використовував цю схему з Путіним: клявся у вічному братерстві, називав Росію «старшим братом» і отримував за це дешевий газ. Тепер, відчуваючи зашморг Кремля, він намагається застосувати той самий прийом до Дональда Трампа. Вихваляння «геніальності» американського президента, пропозиції прийняти Мадуро та допомога в піарі – це спроба стати «улюбленим васалом» вже для Вашингтона.

Однак ігри в «слугу» мають свої межі. Інституційний аншлюс, який Росія провела через механізми Союзної держави роблять усілякі спроби Лукашенка марними, він може лестити Трампу, звільняти політв’язнів, намагатися вести діалог з ЄС, але ключі від його країни вже не в його кишені. В цій ситуації посилення офіційних зв’язків між Україною і білоруською опозицією є необхідною і своєчасною політикою.