Чи готові українське село і аграрна галузь до ринку ЄС

Науково-технічний прогрес, впровадження нових технологій, вимог, стандартів у всіх галузях це виклик сьогодення. Аграрний сектор України сьогодні змінюється та розвивається, адже постійно впроваджуються нові технології, стандарти, умови та вимоги. З цими викликами справляться не всі. Зберігається тенденція до зменшення робочих місць, особливо у сільській місцевості, оскільки відбувається механізація та автоматизація багатьох процесів, які раніше потребували ручної праці та участі людини. Питання розвитку сільських територій є надзвичайно актуальним у всьому світі, це проблематика з якою зустрічається кожна країна, не виключенням є і Європейський Союз

До ЄС входять держави, що мають абсолютно різні природньо-кліматичні умови, людський ресурс, науково-технічний потенціал та фінансові можливості. Варто зауважити, що близько 80% території ЄС – сільська місцевість. Згідно статистичних даних, в ЄС проживає близько 450 млн людей, із них близько 30% проживає у сільській місцевості, а це більше 135 млн осіб [1]. Одним із пріоритетних завдань ЄС є формування розумної аграрної політики для того, щоб зберегти сільські території, забезпечувати власну продовольчу безпеку, зберегти робочі місця у селах. З метою вирішення поставлених завдань країнами ЄС була розроблена СПІЛЬНА АГРАРНА ПОЛІТИКА

СПІЛЬНА АГРАРНА ПОЛІТИКА

САП (Common Agricultural Policy) сформована з метою збереження економічного сектора з нестандартними інституційними та соціальними рисами. Йдеться про неоднорідний соціально-економічно устрій, що сформувався упродовж багатьох років завдяки праці членів сільських родин та роботі сімейних європейських фермах, і як наслідок це не дає змоги запровадити принципи промислового виробництва та конкурентних ринків. САП є найбільш затратною галуззю для бюджету ЄС, основою якої є субсидування внутрішніх та експортних цін. Внаслідок митних бар'єрів на аграрний ринок ЄС практично не надходять товари із світового аграрного ринку, ціни на які значно нижчі. Найбільша частина бюджету ЄС (а саме 2/3) виділяється на проведення спільної аграрної політики, друга найбільша частина - це компенсаційні виплати країнам-членам ЄС (8,4%), третя та четверта частина відповідно – проведення регіональної (7,5 %) та соціальної (6,6 %) політики. На ці чотири напрями видатків припадає 87% бюджету ЄС. [2]

Якщо промоніторити ціни світового аграрного ринку та аграрного ринку ЄС, можна поміти, що ціна на цукор на ринку ЄС в 2,6 разів вища за світову ціну, у 2 рази вищою є ціна на оброблений рис, у 2,3 рази вища на баранину та масло, подібною є розбіжність в ціні по багатьох позиціях. Враховуючи, що Україна володіє 25-30% світових запасів чорноземів в умовах індустріалізації та застосування новітніх технологій Україна може суттєво наростити свій експортний потенціал по багатьох аграрних позиціях та забезпечити приплив валюти до бюджету країни.

Спільна аграрна політика ЄС постійно модернізується, спрощується та набуває раціональнішого спрямування, оскільки розвиток сільських поселень залежить від економічного потенціалу та розвитку країни. Адаптація національних економік європейських країн до правил і стандартів Спільного аграрного ринку – це тривалий процес із недостатньо прогнозованими наслідками, особливо для країн-аутсайдерів. Додатковим ризиком для САП є те, що не розроблено надійного механізму, який дозволяв зберегти сільське господарство менш розвинених держав, аби вони не перетворювались у сировинну зону «старого ядра» лідерів Союзу. Країнам ЄС так і не вдалося остаточно узгодити зміни політики в галузі сільського господарства, необхідні для забезпечення розширення ЄС на Схід. Отже, інтеграція аграрної політики здійснюється вибірково, з різними швидкостями, залежно від настроїв найбільш економічно та політично сильних держав-членів. Саме тому ведуться інтенсивні дискусії щодо пошуку нової моделі САП, стратегічною метою якої буде найшвидший розвиток периферій.

МІСЦЕ УКРАЇНСЬКОГО АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ НА РИНКУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Село та аграрна економіка займають вагоме місце в українському суспільстві. Історично Україна вважалася аграрною країною. За природно-кліматичними умовами та якістю ґрунтів Україна належить до однієї з найсприятливіших для ведення сільського господарства країн Європи і навіть світу. За даними ФАО, Україна займає передові позиції у світі за виробництвом зернових культур, проте за обсягами тваринництва Україна не входить навіть до двадцятки світових експортерів. Процеси, що відбуваються в сільському господарстві України, можна ідентифікувати як системну деградацію, лише окремі галузі та напрямки сільського господарства змогли «йти в ногу з часом». Суттєво зменшився рівень зайнятості, зберігається низька оплата праці, сформувався великий прошарок безробітних і самозайнятих в особистих господарствах. Сьогодні понад 30% населення – проживають у сільській місцевості, а це орієнтовно 12,7 млн.осіб [3]. Економічно активного сільського населення віком від 15 до 70 років зараз налічується близько 5,6 млн осіб. Питома вага зайнятого населення країни у сільському господарстві - на рівні 7 %, а це 2,9 млн осіб [4].

Рівень готовності законодавчих, технологічних, фінансових основ українського аграрного сектора до умов євроінтеграції порівняно з країнами Центрально-східної Європи, які приєдналися до ЄС у складі останньої хвилі розширення, свідчить, що аналогічних трансформаційних перетворень у нашій країні не відбулося, євроінтеграційний процес в Україні знаходиться на початковій стадії. Для України в умовах перспективи вступу до ЄС потрібно визначитися, яким шляхом підтримки власного сільськогосподарського товаровиробника вона піде: безконкурентним чи конкурентним. Зрозуміло, що з урахуванням глобалізаційних процесів і сучасних змін у САП ЄС єдино виправданим є конкурентний шлях.

ГОТОВНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ АГРАРІЇВ

На мою думку українські аграрії загартовані конкуренцією, але не мають належної підтримки держави, необхідного рівня кредитування. Українська продукція по своїй суті це - імпортні трактори, сівалки, імпортне насіння, імпортні добрива, імпортні пестициди, імпортні комбайни, імпортні сушарки, іпортні технології елеваторів, імпортні зерновози, але український чорнозем та українські люди. На превеликий жаль, у своїй більшості розвиток аграрної галузі в Україні дуже пригнічений. Конкурувати із європейськими технологічними господарствами не так просто! Україна скоріш за все зможе зайняти свої ніші в аграрному ринку ЄС, але ці ніші будуть на рівні постачання сировини. Виробництво продукції із доданою вартістю та подальшою переробкою - це те до чого варто прагнути українському виробнику! Економіка ЄС налагоджена та дуже щільна, потрапити на ринок із готовим продуктом надзвичайно важко. Європейський фермер має гарантію збуту продукції, доступне кредитування, модернізовану технічну базу, захист держави, орієнтований на подальшу переробку та продаж продукції з доданою вартістю.

Найскладніше буде українським господарствам із невеликим земельним банком до 200 га та одноосібникам. Тільки створення виробничих кластерів та кооперації дозволять конкурувати в умовах високих стандартів до виробництва і продукції типу HACCP та ISO, жорсткого оподаткування, прозорої сплати орендної плати власникам землі, підвищених вимог до умов праці, строгого формату перевірок контролюючих органів із жорсткими санкціями. Не всі українські товаровиробники готові працювати у такому режимі, тому дрібним товаровиробникам варто об'єднувати зусилля для захисту своїх інтересів, інакше європейські інвестори легко «заманять» українського пайовика до співпраці.

Можна зробити висновок, що не зважаючи на перешкоди, варто розглядати євроінтеграційну перспективу як інвестиційний проєкт, завдяки якому можна буде залучити додаткові ресурси для реалізації національного аграрного потенціалу. Варто пам'ятати, що в умовах ринкової економіки кожен фермер та кожна держава буде ставити свої інтереси вище інших!

Є гарна німецька приказка : «Потрібно давати дитині не рибку, а вудку», наразі Україна отримає вудку, чи ефективно ми зможемо нею скористатися залежить від нашої організованості та свідомості!