Німеччина після Меркель. Що очікувати?

Від ХДС/ХСС претендентом на посаду канцлера став Армін Лашет, прем'єр-міністр найнаселенішої землі Німеччини, Північного Рейну-Вестфалії. Асоціюючись насамперед із продовженням поміркованого курсу Меркель, він обійшов таких потужних конкурентів, як правоконсервативний Фрідріх Мерц і популярний прем'єр-міністр Баварії Маркус Зедер. А втім, його і так не надто стійкий імідж теж зіпсувався на диво швидко. Усьому виною абсурдна ситуація, що сталася в середині липня. Тоді, після повені на Заході Німеччини, під час виступу з цього приводу федерального президента Франка-Вальтера Штайнмаєра, політик весело сміявся з жарту когось зі своїх колег. Вочевидь, не лише цей казус змусив близько 10% німців із тих, що планують проголосувати, змінити свою думку, але саме він продемонстрував міфологічність думки, що Лашет стане продовжувачем меркелівської надійності та прагматичності.

Соціал-демократична партія Німеччини з доволі несподіваною одноголосністю висунула чинного міністра фінансів Олафа Шольца. Несподіваність такого рішення в тому, що в СДПН доволі напружені відносини між двома майже рівнозначними флангами партії – правоцентристськими «прагматиками» шрьодерівського типу і класичними лівоцентристськими соцдемами. Олаф Шольц, попри те, що в молодості писав рішучі антикапіталістичні статті, наразі належить саме до прагматичного крила. А втім, рівень його впізнаваності та популярності позбавив лівоцентристське керівництво партії будь-яких сумнівів щодо його висування. Технократичність, навички уникнення скандальних ситуацій та відсутність яскравого ідеологічного забарвлення зробили Шольца привабливим найперше для тієї групи населення, яка не має конкретних ідеологічних вподобань та обирає з-поміж ключових поміркованих партій.

Таким чином, якщо за найближчі тижні ми не станемо свідками чергових несподіваних поворотів, на зміну Ангелі Меркель, найімовірніше, прийде саме Олаф Шольц. Для соціал-демократів, особливо тієї їх частини, що досі прихильна до лівого врядування, присутність Шольца є водночас і везінням, і головним болем. Везінням – бо без «шольцомата» (прізвисько, яке він отримав через свою надмірну технократичність) ренесанс соцдемів навряд чи б відбувся. Головним болем – бо його прихильність до норм жорсткої економії та шрьодерівської ліберальної політики не збігається з уявленнями як чинного керівництва партії, так і більшості низових активістів. Ще один чинник такого розвитку подій – безідейна сірість християнських демократів, риторика яких зараз тримається на двох китах – обіцянках щодо збереження стабільності та залякуванні авдиторії ймовірною коаліцією соціал-демократів з «лівими».

Досить парадоксально, що найбільш вірогідним варіантом складу коаліції є той, що доволі рідко формувався навіть на рівні окремих федеральних земель та вільних міст. Зараз така комбінація існує лише в ландтазі землі Рейнальд-Пфальц. А втім, саме такий варіант був би чи не ідеальним для Шольца та правого флангу соцдемів. У такому разі в нього буде привід проводити політику жорсткої бюджетної економії, якої він дотримувався ще на посаді в мінфіні, але яка навряд чи сподобається його однопартійцям із лівого флангу, так само, як і більшості «зелених». Інші причини високої ймовірності такої незвичної комбінації пов'язані з тим, що всі три партії мають однаково проєвропейський та пронатівський погляд на зовнішню політику, а також тим, що парламентська більшість, найвірогідніше, буде дуже міцною. Однак, зважаючи на пріоритети ВДП у сферах бюджетної економії та збереження низьких податків для заможніших верств населення, чекати рішучих прогресивних змін із такою коаліцією все ж не варто. Закрадаються сумніви і щодо можливості «зеленого повороту», який вимагає значних бюджетних витрат. Найімовірніше, наслідком такої коаліційної комбінації буде врядування дещо прогресивніше за меркелівську епоху, але ця різниця буде мінімальною.

Лівизна цього повороту все ж залишається дуже умовною, знову-таки через лідерство поміркованого Шольца. А втім, сам факт першої в історії участі «лівих» в уряді ФРН можна назвати знаковим. Цей варіант менш імовірний за попередній із низки причин. Переважна частина «лівих» займають сильні антинатівські позиції, а парламентська більшість у такому вигляді буде вкрай хиткою. Вірогідність цієї коаліції підкріплює лише те, що для ухвалення рішення про склад уряду необхідна згода партії-тріумфатора, а не лише її претендента на канцлерство, а середній партієць соціал-демократів, звісно, має більше спільного з Лівою партією, ніж з ВДП. Результат роботи такої коаліції може бути ледь не протилежним. У гіршому разі нас чекатиме економічна поміркованість Шольца і поступки Росії, спровоковані «лівими» та їх «пацифізмом»; у кращому – «ліві» поступляться зовнішньополітичними інтересами та спрямують свої сили на економічні зміни. Хоч це й малоймовірно, але компромісу в зовнішній політиці можна було б досягти в проєкті армії ЄС як альтернативи для структур НАТО. Цей варіант популярний серед «зелених» та інших єврофедералістських сил. До того ж розмови щодо нього дещо пожвавилися на тлі демонстрації США своєї «надійності» як союзника в Афганістані. А втім, це навряд чи відбудеться, оскільки «ліві» досить скептично налаштовані щодо цього проєкту, а СДПН та «зелені» не бачать у ньому повноцінної альтернативи НАТО.

Можна було б процитувати Дьйордя Лукача, який вважав, що найгірший соціалізм все одно ліпший од найкращого капіталізму, але все ж не варто, адже уроки минулого століття доводять, що це не так, та і в будь-якій коаліції жодного натяку на соціалізм ми не побачимо. Проте, вочевидь, саме така коаліційна комбінація вселяла б найбільше надій на прогресивні трансформації Німеччини та Європи.

Перемога християнських демократів на минулих виборах супроводжувалася спробою зібрати саме такий уряд. Цього разу ця комбінація буде єдиною доступною для них опцією. Але існує один вкрай вагомий аргумент, який вказує на малоймовірність такого сценарію – він просто не цікавий для партії «зелених». Причина проста: у такому разі обидва її партнери будуть наполягати на таких бюджетних рамках, у межах яких ані екологічні, ані соціальні обіцянки «зелених» виконати не вдасться. Проте остаточно виключати таку опцію не варто, адже австрійський досвід продемонстрував, що іноді «зелені» партії можуть неабияк допомогти представникам неоліберального мейнстріму. Звісно, за такої комбінації навряд чи можна говорити про прогресивні зміни – навпаки, імовірним буде потужніше протистояння правого федерального уряду лівим урядам на місцях.

Тоді як політекономічна ситуація у світі коливається між пізнім капіталізмом та корпоративним неофеодалізмом, вибори в Німеччині – це одна з тих подій, коли представницька демократія все ще може коригувати економічну ситуацію в Європі. Вочевидь, на рішучі зміни в німецькій політиці сподіватися не варто. Проте ймовірний прихід до влади соціал-демократичних та «зелених» сил веде до цілком відчутних наслідків: підвищення мінімальної годинної оплати праці до 12 євро, прискорення «зеленого переходу», поліпшення умов підтримки батьків новонароджених дітей тощо. У світі екологічної кризи та економічної системи, що породжує глобальну нерівність і фінансові колапси, цього не достатньо, але це той необхідний мінімум, який треба вимагати.