політика

Альтернативні кандидати на виборах в Білорусі: агенти Кремля чи самостійні політичні фігури?

9 серпня в Білорусі відбудуться президентські вибори. Головна їхня особливість полягає в наступному: основним супротивником Лукашенка буде не класична націонал-демократична прозахідна опозиція, а абсолютно нові сили. В українських журналістів та політологів склалося враження, що Лукашенку протистоять проросійські сили, агенти впливу Кремля. Пояснюється це тим, що представляють «нову» опозицію недопущені до виборів ексменеджер газпромівського банку Віктор Бабарико, випускник Московського державного інституту міжнародних відносин Валерій Цепкало і Сергій Тіхановський, який деякий час працював у Москві.
Максім Маханькоў
Як протести в Білорусі сприймаються в Україні?

Багато українських журналістів та аналітиків вважає, що поточна протестна активність білорусів викликана не бажанням демократичних змін та боротьбою за національні права, а «втомою» від Лукашенка та прихильністю до Путіна з «русским миром».

Наприклад, відомий журналіст Віталій Портніков так оцінював прагнення білорусів, які вийшли на протести: «багато хто з них взагалі хотів би, щоб Володимир Путін став президентом білоруської держави, і давав їм грошенятки, як він давав їхньому колишньому кумиру».

Спробуємо розібратися, чи дійсно версія про «проросійську опозицію» відповідає дійсності?
«Нова» і «стара» опозиція. Чи є потреба в розмежуванні?

Нові опозиційні лідери в Білорусі весь час намагаються відмежуватися від класичної націонал-демократичної опозиції. Чому? Тому що класична білоруська опозиція маргінальна, роз'єднана і послаблена багаточисельними скандалами, вона втратила будь-який авторитет у суспільстві, навіть серед антилукашенківського електорату. «Нові» навіть не називають себе «опозицією», позиціонуючи себе альтернативою до чинної влади.

Але чіткий поділ сучасної білоруської опозиції на «нову» і «стару» є штучним. Адже саме класична опозиція стала головним постачальником активістів для «нових» опозиціонерів, особливо в регіонах. Відбувся скоріше ребрендинг, ніж створення нізвідки зовсім нової опозиції. Людей з відкрито проросійськими і прокремлівськими поглядами в новій опозиції немає.
Яке значення мають національні символи для опозиції?

Спадкоємність між «новими» та «старими» відбулася навіть на рівні символів. Усі мітинги альтернативних кандидатів проходять під національними біло-червоно-білими прапорами, які були державними до приходу Лукашенка до влади. Під час цих виступів звучить пробілоруська націонал-демократична риторика, на них немає місця проросійським поглядам. Традиційні гасла «Верым! Можам! Пераможам!»,«Жыве Беларусь!», пісня «Разбуры турмы муры» на мітингах нової опозиції є свідченням того, що ідеологічно теперішня білоруська опозиція мало відрізняється від своїх попередників.
Якщо не Лукашенко – то Путін?

Раніше в Білорусі були побоювання, що рух проти Лукашенка може очолити якась проросійська сила, що буде приводом для кремлівського втручання. Такі фобії підживлювалися білоруською державною пропагандою, яка позиціонувала Лукашенка як «захисника і гаранта незалежності», створюючи хибну дилему «якщо не Лукашенко – то прийде Путін». Але це була очевидна маніпуляція. Альтернатива Лукашенку в Білорусі залишилася націонал-демократичною. Міцних проросійських політичних сил у Білорусі немає. Тому Лукашенко, попри всю свою риторику, так і залишився головною (і, мабуть, єдиною) проросійською силою в Білорусі.
У чому відмінність у поглядах «старої» та «нової» опозиції?

Класична опозиція спиралася виключно на націонал-демократичний електорат, тому мала чіткі позиції щодо національних і зовнішньополітичних питань. Основними пріоритетами для них були: відродження білоруської мови, повернення національної символіки, підтримка курсу на євроатлантичну інтеграцію.

«Нова» опозиція має ширшу базу підтримки. Саме тому вони зосереджують свою увагу на більш загальних, компромісних аспектах, які консолідують електоральну базу, а не роз'єднують її. Серед таких питань: проведення в Білорусі нових чесних виборів, повернення демократичної Конституції 1994 року, обмеження повноважень президента, повернення обмежень на кількість президентських термінів, відновлення ефективного поділу на судову, виконавчу та законодавчу влади.
Яке місце займають зовнішня політика та питання ідентичності в програмі «нової» опозиції?

Ці питання не виносять на перший план, щоб не відвернути від себе частину електорату, для яких питання ідентичності та зовнішньої політики не є пріоритетними. До того ж, існує суспільний запит на першочергове вирішення проблем у внутрішній політиці. Тим не менше, альтернативні кандидати мають чіткі позиції щодо зовнішньої політики та ідентичності. Вони однозначно виступають за повернення Конституції–1994, за якою білоруська мова була єдиною державною, проти т.зв. «союзної держави», підтримують ідею виходу з ОДКБ.

Наприклад, Віктор Бабарико заявляв, що «дуже хотів би бачити Білорусь нейтральною країною».

Світлана Тіхановська висловилася ще радикальніше: «Білорусі не потрібна Союзна держава. Білорусь має бути незалежною самостійною державою».
Нові опозиційні лідери – посіпаки Кремля?

Очевидно, що білоруси, які підтримують опозицію на цих виборах, не є прихильниками інтеграції з Росією. Але в українських медіа поширена думка, що білоруські опозиційні лідери є агентами впливу Кремля, які тиснуть на непоступливого Лукашенка. Хочу відзначити, що білоруська державна пропаганда підтримує тезу про те, що опозиціонери є креатурою Кремля.

Аргументами на користь російського сліду є колишнє місце роботи Віктора Бабарика (філіал «Газпромбанку» у Білорусі), освіта Валерія Цепкала (Московський державний інститут міжнародних відносин) і колишня робота у Москві блогера Сергія Тіхановсього. Але це непереконливо.

Адже просто неможливо знайти в Білорусі та Україні (особливо до 2014 року) політика без жодних контактів з Москвою. Останні два президенти України мали великий бізнес в Росії, їхні бізнес-зв'язки з Москвою були незрівнянно більші, ніж у будь-якого білоруського опозиційного лідера. На сьогодні немає жодних переконливих доказів, що за опозиційними лідерами в Білорусі стоїть Кремль. Ці звинувачення в бік опозиції не сприймають серйозно в політичному та журналістському середовищі Білорусі.

Але ж чий Крим?

Українське суспільство дуже негативно сприйняло відповідь білоруських опозиціонерів на це питання і записало їх до «проросійського» табору.
Світлана Тіхановська заявила так: «юридично Крим український, а фактично – російський».
Чому така відповідь аніяк не свідчить про «проросійськість» Тіхановської, і як перекласти цю заяву з білоруського контексту на український?

У цій заяві відсутнє виправдання агресивної політики Росії. Відсутність критики Росії зовсім не означає солідаризацію з нею. Навпаки, є визнання того, що згідно з міжнародним правом Крим – український. Коли ж Тіхановська каже, що він «фактично російський» – це лише констатація того, що Кримом зараз керують росіяни, і що там зараз працюють російські державні органи. Вона просто констатує цей прикрий факт, без жодного схвалення. Розділяє de jure і de facto.

Більшість білорусів підтримує саме таке трактування. Таке нейтральне формулювання дозволяє не втратити голоси як проєвропейського, так і проросійського електорату.
А що з вагнерівцями? Росія хотіла повторити у Білорусі «кримський сценарій»?

Українське суспільство позитивно сприйняло затримання в Білорусі бойовиків-вагнерівців, водночас переконання, що за білоруською опозицією стоїть Кремль, тільки посилилося. Лукашенко показав себе нібито «гарантом незалежності».

Але чому ця історія не має жодного відношення до «захисту незалежності», а є звичайною передвиборчою маніпуляцією білоруської влади?

Білорусь, на жаль, вже давно була транспортним хабом для представників ПВК. Білоруська влада про це чудово знала. Колективне заселення в готель та санаторій, камуфляж — це свідчення того, що вони почувалися в Білорусі цілком спокійно.

Але яка мета затримання вагнерівців? Тепер цю історію про «Лукашенко – захисник Білорусі» будуть продавати західним дипломатам та деяким білорусам, які побоюються російського вторгнення. Білоруська пропаганда спеціально пов'язує «вагнерівців» з білоруською демократичною опозицією. Це звичайна пропагандистська гра режиму, щоб стимулювати теорії, що за Тіхановською (та іншими опозиціонерами) стоїть Кремль. Затримані вагнерівці можуть стати об'єктом торгу між Білоруссю, Росією та, можливо, Україною. Білоруська влада отримала козир в перемовинах з Росією.

Незважаючи на всі заяви та протиріччя, саме Лукашенко залишається головною проросійською силою в Білорусі та провідником інтересів Росії, а шукати російський слід в опозиційних кандидатів є даремною справою.



Фото: Надія Бужан, NN.by
08.08.2020
Did you like this article?