Реформування інтернатів та впровадження інклюзивної освіти: все, що варто знати українцям

Раніше Кабінет Міністрів України схвалив Національну стратегію реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017—2026 роки. Розробники запевняють, що ДІ — це не про закриття інтернатів, не про економію коштів, не про те, що завтра діти опиняться на вулиці.

Однак побоювання все ж таки існують.

В Україні налічується 751 інтернатний заклад для дітей. 39 закладів — у системі МОЗ (у них живе та виховується 2 773 дитини), 132 — у системі Мінсоцу (5 087 дітей), 580 — у системі МОН (97 923 дитини). Таке розпорошення та хронічні проблеми з фінансуванням однозначно ускладнюють процес.

Чому реформа на часі?

Інституційні заклади – це пережиток минулого, де діти піддаються тортурам та знущанням і з боку адміністрації, і від старших вихованців. Не у всіх інтернатах, проте в більшості.

На сьогодні діти, які виховуються в інтернатах, абсолютно не пристосовані до дорослого життя: вони не знають, як готувати їсти, як витрачати гроші, як купувати продукти в магазині, як заводити нові знайомства, та багато інших повсякденних речей. Діти не можуть виховуватися в ізоляції, кожна дитина має право на щасливе дитинство, і необхідно зробити все, щоб надати їй таку можливість.

На сьогодні стаття 20 Закону України «Про освіту» зобов'язує адміністрацію навчальних закладів при зверненні батьків дитини з особливими освітніми потребами створити умови для її навчання (відкриття інклюзивного класу, залучення додаткових фахівців, надання необхідних засобів для навчання тощо). Цей закон діє вже сьогодні! Як діє? Питання інше... Нестача досвіду, фахівців та бажання створювати необхідні умови для дітей з особливими освітніми потребами значно гальмує впровадження інклюзії в Україні.

Якщо дитина з інвалідністю закінчила спеціалізований заклад за спеціальною програмою, вона не може отримати вищу освіту на загальних умовах, відповідно, це закриває їй доступ до величезної кількості професій.

Якщо реформа буде пригальмовувати, у дітей з інвалідністю знову будуть виникати ті ж самі проблеми. Нестача інформації та досвіду спілкування з людьми з інвалідністю і є головною причиною їхньої сегрегації. Усе починається зі школи, і саме там діти вчаться не тільки вирішувати завдання, але й взаємодіяти між собою.

Дехто вважає, що діти з порушеннями зору, слуху, інтелектуального розвитку та опорно-рухового апарату не можуть навчатися в загальноосвітніх школах, проте досвід показує зовсім інше.

І на щастя, не тільки зарубіжний, але й український. Водночас, щоб утілити в життя амбітні плани, однієї концепції замало. Важливо докласти максимум зусиль до того, щоб інклюзивна освіта в Україні була більш успішною, а спеціальні заклади мали поодинокий характер.