Результати конкурсу есе: «Світ після пандемії: як зміниться економіка, політика, освіта і медицина»

Після довгих роздумів він зупинився на доволі банальній назві – «Один рік без коронавірусу: як змінилась світова політика після пандемії?». Не те щоб він халатно ставився до написання статей, але цього ранку йому точно не хотілось згадувати минулу пандемію. Пандемія перевела його на дистанційну роботу, однак чомусь забула скасувати будильники та необхідність вставати зранку на роботу. Він особливо не скаржився. Навпаки, радів вже тому факту, що не втратив робоче місце, на відміну від деяких колег, яким не так пощастило під час карантину.

Знову помітивши, що відволікся від головного – власне, написання, він взяв себе в руки та подумав, які проблеми охопити в рамках обраної теми. Так як автор вчився на міжнародника, його призначили писати на тему світової політики. Витративши ще декілька хвилин (а, може, годин?) на прокрастинацію, остаточно позбавившись від нав'язливого бажання повернутись до ліжка, наш герой склав в своїй голові приблизний план статті.

Спочатку йому спала на думку економічна криза, каталізатором якої виступив коронавірус. Це загострило низку вже існуючих проблем – бідність, нерівність. Іншими словами, бідні стали ще біднішими. Якщо б справа обмежувалась лише грошима… Одразу його пам'ять звернулась до нещодавніх новин: протести не тільки в бідних, але й заможних країнах. Результат – політичні перетворення. Десь – поступки уряду для пом'якшення протестних настроїв, десь – неочікувані результати виборів (увесь світ був вражений, коли Трамп програв вибори), а там, де політична активність населення була низькою, а агресивність влади – високою, - придушення протестів.

Темні часи, вважав він, завжди стають приводом для демагогів та маніпуляторів. Людей легко обманути, коли вони розгублені та пригнічені. Тож, певно, слід згадати в статті і про зростання популізму – пошуку простих рішень в складній ситуації. Це стало помітно не тільки в Європі, де набирали сили євроскептики, але й в глобальному масштабі – політичні сили, що обіцяли народним масам швидке та безболісне повернення старих-добрих докарантинних часів, явно отримували шанс перемогти на виборах.

Крім того, суспільство за ці роки стало менш толерантним. Метафора про козла відпущення ще ніколи не була такою доречною. Мова йде не тільки про звинувачення китайців в тому, що ті допустили розповсюдження вірусу. Загострення соціально-економічної ситуації автоматично призвело до загострення расових, національних питань.

Автору статті, звісно, хотілось би, щоб людство об'єднувалось в боротьбі проти спільної загрози – чи то Галактичної Імперії, Мордору, чи, наприклад, коронавірусу. Проте світ після пандемії реальність більше став схожим на твір з жанру постапокаліпсису, де основною загрозою є люди, що не можуть домовитись між собою та продовжують старі конфлікти. Американо-китайське протистояння, яке поки що обмежується холодною війною, розкол в Європі після того, як ЄС не зміг проявити солідарність під час пандемії, загострення торгових війн, ескалація вже існуючих конфліктів майже по усьому світу.

Втілюючи свій план на сторінках текстового документу, він мимоволі зрозумів, що його постапокаліптична стаття відображає його сірий настрій. Їй явно не вистачало світлих моментів. Наш герой не міг назвати себе песимістом. Скоріше він гордо називав себе реалістом, що тверезо дивиться на життя.

В чому ж була справжня причина «сірості» настрою автора? Можливо, він згадав, як пандемія вплинула конкретно на нього? Про що міг згадати? Про те, як жартував з друзями до пандемії, що коронавірус – дрібниця, яка обов'язково омине нашу країну? Про знайомих, що втратили роботу? Чи, може, про свого колегу, на лікування якого збирали гроші всім колективом?

Стаття так і залишилась без змін. Справжній оптимізм, справжня надія можуть засновуватись лише на правді. А його правда полягала в тому, що світу, який ми знали, більше не існує. Він щиро хотів хоча б собі відповісти, як це змінити. Проте не міг і знову відчув те безсилля, що нині відчуває кожна маленька людина у великій політичній грі…

06/2020

В житті кожного з нас настає час сповіді. Напевно, настав і мій час відвертої розмови з вами. Ви спитаєте мене: хто я? Я той, хто змінив вас і ваше життя. Ні, я не хотів вам зламати його, забирати в когось близьких чи позбавляти роботи. І точно не хотів, щоб ваш випускний був у зумі. Я той, кого ви боїтесь, проклинаєте за свої помилки, в кого не вірите, дорікаючи Гейтса, Сороса чи світовий уряд. Так, я той самий коронавірус.

Пробачте, що змінив ваше життя. Але ця криза – це не моя провина. Це – результат ваших помилок та природний процес суспільного розвитку. Ви забували про медицину, не дотримувались особистого простору інших, не використовували нові технології у бюрократичних та бізнесових процесах. Я потрапив у цей світ випадково, але вже змінюю його.

По-перше, трансформується економічне життя суспільства. Так, за результатами дослідження Європейської бізнес-асоціації понад 60% опитаних компаній розглядають варіант повного або часткового переходу своїх працівників на віддалений формат роботи. Локдаун дозволив переконатись, що ефективність праці можна забезпечити без офісів із кавою та печивом, а кошти, зекономлені на офісах, - спрямувати на розвиток компетенцій працівників та підвищення їх зарплат. Працівники, зі свого боку, оцінили можливість зекономити час, який вони витрачали на дорогу до роботи, та переорієнтувати її з кількості годин на якість результату.

Але найбільш крута річ у такому тренді – це розширення можливостей. Що вчора Вася з Прилук чи Аліна з Нових Санжар вимушені були для роботи в престижній юридичній чи айті-компанії шукати кошти на найм житла, їхати до великого міста, а тепер вони можуть на рівні з киянами чи мешканцями інших великих міст отримати шанс працювати на перспективній роботі з гідною зарплатою. Дистанційна робота знищує територіальні та пов'язані з ними матеріально-фінансові бар'єри, створюючи рівні можливості для всіх.

Тож, такий тренд лише розвиває конкуренцію на ринку праці та підвищує якість працівників для бізнесу, який може переорієнтувати свій бюджет.

По-друге, відбувається стрімка діджиталізація. Ви так прагнули онлайн-судів, мінімізації контактів чиновників з громадянами, сучасної освіти, проте маючи всі необхідні для цього технології завжди чомусь шукали виправдання. Але все змінюється. Корупція в судах значно мінімізується, коли суддя з Івано-Франківська зможе розглядати справу дистанційно з фігурантами, які перебувають на Харківщині. Звісно, поки що це не врегульовано правом, але це питання часу. Тепер відсутність сторони чи неможливість її явки не дозволить затягнути процес, адже онлайн-технології нівелюють територіальні виклики. А для того, щоб подати ряд документів, вже зараз достатньо їх заповнити, відсканувати та відправити. Коронокриза прискорила процес розбудови сервісної держави.

Я змінюю вашу освіту. У цифровому форматі не важливий одяг учня, місце проживання студента чи опалення в університеті. Важливий зміст освіти. В дистанційній освіті університети змагатимуться не за якість будівель, а за якість самої освіти. І через певний час конкуренція в освіті лише зростатиме, адже цифровий формат подолав бар'єри для студентів з малих міст та надав можливість вкладати не у стіни, а в нові освітні технології.

По-третє, змінюється соціальна політика. США роздали фінансові пайки платникам податків, в Іспанії запроваджують безумовний базовий дохід, в Україні пенсіонерам виплатили додаткову тисячу, а безробітні отримали збільшену допомогу. Теза про безумовний базовий дохід стала більш актуальною. Адже що робити у світі високих технологій, де виробничі процеси виконують боти та роботи (що вже зараз активно впроваджується)? Що робити на випадок повторення такої кризи, коли всі страхові резерви держав мають йти на допомогу людям? Насправді, коронакриза відродила ідею базового доходу як соціальної гарантії: стабільна виплата на всі часи буде надійною подушкою для людини та гарною інвестицією в економіку. Не треба дотувати бізнес, обираючи складні критерії та систему адміністрування. Достатньо підтримати людей, віддавши їм належні гроші як форму підтримки, й вони самі їх інвестують: конкурентна підтримка товаровиробника у прямій дії!

Світ змінюється й насправді зараз кожен з нас моє побачити це. Ці зміни були неминучі: до них призвів би розвиток технологій. Але сьогодні в нас є час подумати над цим. Карантин уповільнив наше життя, тож є час порефлексувати та усвідомити свій сенс та свої перспективи в майбутньому. Майбутнє, яке буде не завтра, – воно починається вже зараз.

06/2020

Дзвінок будильника. Ранок у мене починається не з кави. Пандемія подарувала мені звичку: розплющую очі – перевіряю телеграм «Коронавірус_інфо». Відкриваю канал – і бачу неочікуване привітання президента з «перемогою над пандемією». Встигаю подивитися лише декілька секунд – вимикає світло.

Чорт, і як же тепер мені працювати? Іноді мені здається, що я набагато краще була підготовлена до коронавірусу, ніж до відключення інтернету. Питаєте, чого ми досі працюємо віддалено? Так-так, хоча епідеміологічна ситуація вже давно дозволяє протирати штани в офісі, наш директор збагнув, що круто, коли ми п'ємо вдома свою каву, а не на роботі за його рахунок. Він же це пояснив високопарно: «Пандемія дала нам зрозуміти: підприємці повинні будувати стратегію стійкості, тому ми переосмислюємо нашу бізнес-модель. Одне з важливих рішень – повний перехід команди на дистанційку». Ну і бла-бла-бла. Хай собі розказує, що хоче, але я знаю, що його нова бізнес-модель стоїть на відмові від кава-брейків.

Я працюю SMM-ницею в невеликому тепер онлайн-магазинчику тепер не дуже екзотичних фруктів. Вірус позбавив корони наше королівське манго, адже ланцюжки поставок з-за кордону зруйнувалися. Тоді наш директор познайомив нас ще з одним важливим компонентом його нової бізнес-моделі – налагодження контактів з місцевими фермерами. Ківано, гранаділу та пітахайю ми успішно замінили екологічними яблуками, грушами й сливками. І знаєте, це врятувало мене від реєстрації в Державному центрі зайнятості.

До речі, почати б уже свій робочий день. Оскільки світло так і не з'явилося, я вирішую піти в найближче кафе, щоб отримати порцію ненависних поглядів людей, які прийдуть туди пообідати. На жаль, багато ресторанів і кафе закрилися, нові поки бояться відкривати, тому фрілансерів тепер ще більше не люблять, бо вільних місць не просто не вистачає, а їх катастрофічно немає. Але я все ж випробую долю.

Дорогою натикаюсь на чергову акцію «Підтримай європейське майбутнє України». Якщо ви думаєте, що ми й досі намагаємось наздогнати Європейський Союз, то він уже ду-у-уже далеко втік. Настільки далеко, що розпався. Ну добре, не те щоб розпався, а зазнав перебудови. Тепер маємо «європейські союзики» (так жартує мій тато), а точніше локальні угрупування, до складу яких входить не більше семи держав. І от зараз Україна має унікальну можливість доєднатися до однієї з них – будемо дружити з Польщею, Чехією, Словаччиною та Румунією. Звісно, якщо будемо, бо ви ж знаєте, як воно трапляється.

Фух, нарешті облаштувала своє робоче місце – все ж пощастило знайти невеличкий столик. Насправді тут так затишно, що думаю запросити свою сестру на обід. Вона в мене одинадцятикласниця, стоїть зараз на роздоріжжі: стати вчителькою чи лікаркою? Чи, може, вірусологинею? Не дивуйтеся, такі вони – посткоронавірусні тренди. Як виявилося, саме ці професії є найбільш важливими в часи пандемії (насправді, не тільки тоді): медики рятували людські життя, а вчителі – людські мізки. Перші – змушені були працювати понаднормово, весь час ризикуючи життям (насправді, не тільки тоді). Другі ж – терміново освоювати сучасні технології дистанційного навчання та забезпечувати отримання школярами якісних знань (насправді, не тільки тоді). Тепер престиж цих професій зріс, а з ним – і рівень заробітної плати.

Взагалі я за те, щоб мала стала вірусологинею. По-моєму, це дуже прикольно. До того ж, цікаво. Оскільки людина вперлася у світ дикої природи, і тенденція до цього поки не надто падає, то в моєї сестри роботи буде багато. Віруси, мутації, вакцини… Можливо, саме вона винайде метод пришвидшеного тестування препаратів, над яким зараз усі так старанно працюють. Коротше, перспективна професія.

Про це й поговорю з нею під час обіду. А поки вибачте, мені треба працювати.

06/2020

«Він повернувся… Але це вже зовсім не те, що було раніше. Маргіналізовано населення, потрощена інфраструктура, випалені й виснажені міста, від яких тхне лише ненавистю від населення. Деякі підприємства залишились, в основному – всі шахти зачинено й люди масово перебираються до інших регіонів України чи Росії». 2028 рік. Українська територія. Розповідь громадянина України 52-х років своєму товаришеві з Нідерландів (українцю теж) про те, яка політична ситуація в Україні. « В нас то шо – грошей від міжнародних донорів поменшало, борги все ще виплачуємо по міжнародним зобов'язанням, все так само – без членства в НАТО й ЄС. Але ж ти бачиш, Аркадію, в чому питання – ЄС то вже не є тією організацією, куди прагнули у 2013- 2017 роках. Без Великої Британії й виходу Франції у 2027 році – фактично, все що маємо наразі – це економічна потужність Німеччини та країн типу Італії, Іспанії та Нідерландів. Навіщо нам туди? Які перспективи чекають на Україну там, звідки головні гравці міжнародної арени намагаються втікти…?»

Економічна ситуація в країні, якщо ти пригадуєш, була досить підірвана після 3-х хвиль Covid-19 у 2020-2022 роках. Наразі ми ще в процесі оговтування від цього. Але без грошей міжнародних донорів важко нашій владі. Так, збільшили експорт агропромислового комплексу, так, підняли IT індустрію ще на вищий рівень, але це все не те - не з'явилося нажаль до сих пір нового бачення у будуванні державної політики, формування пріоритетів та чітко визначених напрямків, де Україна буде дійсно мати власну позицію. Намагалися почати економічну співпрацю з країнами Африки та Латинської Америки - але прийшов інший Уряд й кажуть: ні, яка Африка, зачиняймо ці двері. Рухаємось до Європи та й щось намагаємось вести перемовини з країнами Близького Сходу про збільшення інвестицій… Й це не дивлячись на те, що протягом 2025-2027 років ми збільшили значно кількість дипломатичних представництв на Африканському континенті, Президент здійснив 14 візитів туди за 3 роки, торгівля перевищила рівні з ЄС. Але… в нас все як завжди, нажаль – нова влада – нові ідеї, жодних продуманих стратегій й обмірковано-покрокових рішень.

Ще одна тема, яку би хотів підняти – освітній напрямок. Так вже склалося, що система нашої освіти перебуває вже в дуже глибокому періоді трансформації й переходу від пострадянського простору. Варто зауважити, що дії Міністерства Освітнього Менеджменту (так, дійсно, воно було перейменоване) запровадило дуже багато кроків для діджиталізації освітнього напрямку, АЛЕ: вони не пояснили вчителям-викладачам, як з цими технологіями ефективно працювати й виходить так, що це існує «де-юре», а «де-факто» ми продовжуємо все ще старі помилки. Зарплатню викладацькому складу підвищили на 50%, але з рівнем інфляції у державі це не дуже відчутно. Студенти – вони масово виїзжають за кордон у пошуках кращого життя. В принципі, тенденція продовжується й думаю, це не лише феномен України, а феномен Центрально-Східної Європи як місця певної стагнації й відсутності можливостей для розвитку.

Наостанок – хотілося би закінчити на позитиві. Багато ще відбулося у, з країною за останні майже 40 років. Наразі, нарешті, при владі й прийнятті рішень вже нове покоління, яке народилось в незалежній Україні, багато де подорожувало, вчилось за кордоном. Вони мають нове, свіже, збалансоване бачення й інші підходи до побудови різних процесів. Й всі вони об'єднані загальною ідеєю – незалежна (у всіх сенсах) й квітуча Україна. Це залишає ще той ковток надії, якої з кожним роком все менше й менше.

06/2020

Світ, у якому я живу, повен комфорту. Я маю абсолютну свободу у всьому: що одягати, що їсти, кого обіймати, де проводити свій час. Для мене Планета Земля– відкрита, нова, захоплююча книга, в якій мені дозволено відкрити будь-яку сторінку і заповнити її своїми нотатками. Моє життя - це люди і рух.

Я звичайна студентка медичного університету, яка мріє змінити систему і просто творити свою історію, допомагаючи людям. Наразі я готуюся переступити екватор навчання, здати державні іспити та розпочати своє перше стажування на станції швидкої допомоги. Усі мрії такі реальні, усі можливості схоплені за хвіст, і залишається просто жити і насолоджуватися кожною секундою. Мій світ такий ідеальний.

Хоча, зачекайте. Цей світ вже не такий...
Не мій світ. Пандемія 2020

Переживати спеку в мегаполісі особливо тяжко. «Зараз би під кондиціонер в ресторані на побережжі моря та в руці холодний мохіто», - розмірковувала я, чекаючи в черзі до каси супермаркету. Спекотно не лише на вулиці, а й в приміщенні. Влітку тіло вимагає якнайменшої кількості одягу, але до магазину - лише в максимально закритому вбранні. (Тут я хочу щиро подякувати людині, яка винайшла літні сукні довжиною до підлоги та брюки з тонкої тканини). У вітрині було чітко видно відображення мене та людей, що поруч. Я мимоволі почала розглядати цю «картину маслом»: гумові рукавички, від яких шкіра на пальцях зморщилася, як у жабки, окуляри, а в декого навіть екранні протектори, і головний атрибут, без якого ніхто більше не виходить з дому - захисна маска. Ще півроку тому на людину в такому екіпіруванні дивилися б, як на білу ворону, а зараз це настільки звична картина, що вже й не пригадаєш, як оточуючі виглядали раніше. Якби не Instagram, я б мабуть і забула обличчя моїх знайомих без засобів захисту.

Ці думки мене розвеселили, і я мимоволі посміхнулася. Шкода, що ніхто цього не побачить. Потік думок перервався сповіщенням на телефоні - нагадуванням про онлайн лекцію. Мене захопили спогади про звичайні пари і про те, як же було круто мати живий контакт з одногрупниками, викладачами та пацієнтами. Та, якщо чесно, деяким парам в дистанційному режимі я була рада. Адже можна було вивчати теоретичні предмети в спокійній, комфортній обстановці, маючи безмежний доступ до інформаційних ресурсів. Проте з практикою так не вийде: пацієнта по скайпу не оглянеш, а збирання анамнезу в Гугл формі навіть звучить абсурдно. Онлайн освіта, насправді-то, виявилася дуже зручною. Я дуже рада, що ті спеціальності, для яких дистанційне навчання є актуальним, переформовують свій режим освітнього процесу. Тепер мені не доведеться щодня їздити на лекції на восьму ранку, адже їх можна буде слухати вдома в теплому ліжечку.

Погортавши меню в своєму телефоні, я помітила те, на що раніше не звертала уваги: все моє життя тепер зберігається в цьому апараті. Увесь день проходить за екраном смартфону. Пари та лекції - Skype та Viber; спілкування з друзями та рідними - через месенджер та відеодзвінки; підручники всі в телефоні, бо бібліотека не працює, а книги є у вільному доступі в інтернеті; тренування - теж завдяки додаткам; майстер-класи, розваги, замовлення їжі, робота і навіть подорожі - усе в моєму смартфоні. Технології розвиваються з такою нереальною швидкістю, що соціальна дистанція та вимушена ізоляція відчуваються набагато менше. За допомогою інновацій можна замінити майже все: вчителів, тренерів, громадський транспорт – і так можна навести безліч прикладів. Та насолоду від живого спілкування сучасні технології все одно не замінять.

Як же змінилося все. Світ, який прагнув глобалізації та інтернаціонального єднання, закриває кордони, і не хоче нікого впускати та випускати. Світ, де переважно панує демократія, насильно нав'язує людям «можна» та «не можна». Світ доступної освіти для кожного обмежився доступом до інтернету. А право на вільне пересування перетворилося на тотальну заборону.

Підійшовши до каси самообслуговування, я розплатилась безконтактною картою, обробила руки антисептиком. Занурена в свої думки, я відразу направилася додому, оминаючи місця скупчень людей.

Ось така історія однієї черги. Ось так я усвідомила, що світ тепер не мій, не той, до якого я так звикла, і в якому мені було так зручно.

Наступного разу буду роздумувати: як зробити оцей новий, ще невідомий мені світ, своїм.

06/2020

2021 рік. Видих. Вакцина знайдена. Світ змінився до непізнаваності й вже ніколи не буде таким як колись.

Я приходжу з університету додому. Розповідаю мамі, що сьогодні чула як в деканаті викладачі жалілися на недобір абітурієнтів на нашій кафедрі, та і не тільки на нашій таке відбувається, звісно – геть усі подаються у медицину. Мама каже, що раніше адвокати й бухгалтери користувалися популярністю, а тепер медики у топі.

Та що там, далеко не треба ходити, моя двоюрідна сестра ще два роки тому готувалася до вступу на менеджмент, а сьогодні вже подала документи в медичний університет. Я їй кажу:

- Ася, ти ж так жалілася на свою біологічку, ти ж хімію терпіти не могла!

- Не могла, але перетерпіла, підзубрила все і от бачиш, на бюджет пройшла!

- Звісно, зараз на ваші спеціальності увесь бюджет виділили! Ну а як же менеджмент, Ася?

- Що той менеджмент, ти знаєш які зараз зарплати у вірусологів? Вивчуся і мене в будь-яку країну з руками й ногами заберуть!

Так, медицина зробила величезний стрибок вперед, стоїмо на порозі нових відкриттів! Ще не пам'ятаю, щоб періодичні видання так багато уваги приділяли науковим статтям. А скільки на цю тематику книжок написали за цей рік, від фантастики до драми. Читали колись "Кохання під час холери", тепер читаємо "Кохання під час коронавірусу". Думаю, скоро увійде в шкільну програму.

А взагалі програми і в школі, і в мене в університеті почали потроху реформувати. До університету вже не потрібно ходити щодня, на сайті у нас величезна база різноманітних матеріалів, а на початку тижня приходить розсилка з відеолекціями, проміжними тестами, переліком рекомендованих до прочитання статей і книг. Але університет ми все ж таки відвідуємо, ходимо на конференції, виставки, приходимо на екзамени, нетворкінг-сесії, майстер-класи, практичні заняття. Стали популярними курси з проведення віртуальних подій, ризик-менеджменту, кар'єрного перепрофілювання. Та і взагалі саморозвиток, неформальна освіта стає дедалі популярнішою і розробляється законодавча база для її оцінювання й підтвердження.

А от економіка серйозно похитнулася, але саме під час глибоких криз народжуються інноваційні рішення. Так стали популярні економічні форуми та конкурси прогресивних ідей, де молодь і всі небайдужі загалом привносять свої креативні та дороблені рішення, а держава та приватний сектор об'єднавшись, втілюють їх в життя. Стартапи народжуються та процвітають в Україні, яка, я впевнена, поступово складе конкуренцію Кремнієвій долині.

Все частіше телевізор і новинна стрічка майорить звістками про освоєння людиною космосу. Передові держави прагнуть освоїти незвідані далі, щоб в майбутньому, в разі небезпеки на Землі, було куди тікати.

А я радію з того, що 'маленькі' люди великих професій стали ціннішими. Ми переосмислили ціну людського життя, її крихкість, ми зупинились, перестали гнатися за приманливими цілями і озирнулися навкруги, побачили тих, хто весь час був поряд і потребував уваги. Ми знову навчились співпереживати, берегти один одного, бути чуйними, терплячими, перестали метушитися. Ми об'єдналися, точніше нас об'єднали спільні негаразди, які показали, що лише разом – ми сильні.

Кожен з нас бере на себе відповідальність не лише за себе, а і за тих, хто оточує його. Кожен з нас свідомими діями, правдивими словами, позитивними думками, робить велику справу – рятує увесь світ.

06/2020

Сьогодні 1 січня 2030 року. З початку епідемії минуло понад 10 років. Я веду свій щоденник на аркушах звичайного блокноту. Таких вже зараз не випускають. Чистих записників в мене залишилася ще одна пачка. Як буду писати потім – не знаю. Проте, не знаю, чи встигну списати ці.

Не знаю, навіть, навіщо і для кого я це пишу. Напевно, все ж таки для себе — щоб не збожеволіти. Хто б міг подумати тоді, 10 років тому, до чого все це призведе. А, можливо, я вже збожеволіла і це лише світ моєї хворої уяви.

В моєму оточенні я єдина людина без чіпу. Хоча, на справді, мій чіп просто не працює. Інколи не так вже і погано, коли щось є виробленим в Китаї, правда? Як я дізналася, що він не працює? Не одразу. Як і не одразу збагнула для чого це чіпування проводилося.

Почалося все з одного Дня Народження моєї подруги. Як і завжди, ми зібралися втрьох на святкування. Проте цього разу чомусь ніхто вже не пив — це шкідливо. Було трохи дивно, але я подумала, що це якесь нове модне віяння. Минуло декілька місяців і вже всі магазини перестали продавати алкоголь — його ніхто не купував. Так само як і цигарки.

Інші мої знайомі, які займалися невеличким власним бізнесом — закрили його і пішли працювати на меншу зарплату до фабрик, заводів. Це були безглузді рішення, які вони не могли обґрунтувати. Але це було добре для когось, хто керував нами. Когось, хто контролював емоції і рішення чіпованних людей.

Можливо, цей світ є ідеальним. Дерева вже не вирубуються задля паперу, адже весь світ перейшов у цифровий формат. Немає воєн, суперечок, конфліктів.

Люди на вулицях завжди усміхнені, ввічливі і доброзичливі. За відсутності шкідливих звичок покращився загальний генофонд. Але… Деякі хвороби є ще й досі.

Знайома пара, яка дуже хотіла дітей, з радістю повідомила мені про вагітність. Проте дуже скоро вони дізналися, що з вірогідністю 90% їх дитина має ризик хвороби Дауна. Без краплини жалю вони зробили аборт.

Мамина подруга перебувала у важкому стані, не гаючи часу її діти прийняли рішення про евтаназію і використання органів.

Тепер все відбувається просто. За заздалегідь розробленою програмою, яка міститься в чіпі. І на похоронах тепер люди не плачуть. Це така ж звичайна подія, як викинути сміття. Зате розлучень і зрад немає. Усіх все влаштовує. В такому світі ми і живемо.

І все б нічого — тільки я все відчуваю. Як якийсь бракований товар. Можливо і мені треба замінити чіп на справний, щоб також нічого не відчувати? Так легше. Як вважаєте?

Сьогодні 1 січня 2030 року — я відкоркувала останню пляшку збереженого мною шампанського. Путін оголосив, що балатується на вибори на наступний термін. Ну як вибори — Ви зрозуміли… Добре, що залишився ще ящик горілки.

У електричці "Ніжин-Київ", уже після послаблення карантину, чи не в кожному купе тривають дискусії. Тема до болю знайома, традиційна, навіть нудна.

- "Ніякої корони немає" — авторитетно заявила пенсіонерка з газетою, де писали про черговий антирекорд хворих. Багато люду схвально кивали головами і мугикали на четвертому місяці карантинних заходів...

Звісно, хотілося би жити у такому світі, де й справді про масові епідемії і проблеми від них пишуть лише у підручниках історії. Проте коронавірус показав, що відриватися від реальності і бути безпечним теж буває небезпечно.

Сьогодні з висоти кількох місяців пандемії, важко погодитися з таким твердженням. Коронавірус є і він змінив світ.

Основні сфери життя людей вже не будуть такими як ще рік тому. Не тільки через антисептики і маски.

У політичному плані коронавірус показав, що сила конкретної країни вимірюється відтепер не лише військовою могутністю, а і спроможністю ефективно боротися з ворогом не завжди видимим - вірусами і епідеміями, мінімізуючи їх негативний вплив на свою країну.

На цьому тлі попереду основних геополітичних гравців опинився Китай. Країна доволі швидко і результативно вийшла з карантину, а свою економіку направила проти пандемії. Оперативно налагодилося виробництво засобів захисту, медичних препаратів та обладнання. Більше того, почався масовий експорт "противірусної продукції". Низка експертів вже назвала досвід боротьби Піднебесної з COVID-19, її козирем у змаганні не лише за регіональне, а й світове лідерство.

Ймовірно, винайдення вакцини проти коронавірусної інфекції теж додасть країні, де її успішно протестують і застосують, політичних у тому числі девідентів на світовій арені.

Від коронавірусу хворіють не тільки люди, а й економіка. Експерти попереджають падіння весни 2020 — це ще не дно.

До прикладу, за розрахунками Торгово-промислової палати, кількість безробітних в Україні через карантин тільки на кінець квітня зросла до 1,3 мільйона людей. Звісно, тривалі карантинні канікули малого бізнесу означають, що вже точно недоотримає держбюджет, а звідси і "порізані" видаткові статті.

У цьому плані прослідковується не дуже приємний наслідок — чималі суми з культури, соціальної сфери, благоустрою і т. д. відправились "на боротьбу з коронавірусом". А тут вже шириться коло для зловживань — закупівлі втридорога, чи "у своїх", непотрібні, чи неякісні матеріали та обладнання і т. д.

Позитив можна побачити в тому, що люди отримали ще одну мотивацію бути еластичними у профплані і мати, як то кажуть, скіл, чи варіант на запас. Особисто знаю кількох людей, які втративши роботу через карантин (чи отримавши відпустку за свій рахунок), пригадали, що можуть, вміють робити ще. Хтось записався на онлайн-курси з таргетингу, інші писали тексти, працювали курʼєрами, навіть шили маски і т. д.

Життєздатність і перспективність вкотре у період кризи продемонструвала галузь сільського господарства. Попит на сезонних і постійних кваліфікованих працівників залишився високим. Агропідприємство на Чернігівщині, яке займається ягідництвом, готове було платити звичайним збирачам до 1000 гривень/день (по акорду). Це був дзвіночок для сучасного ринку праці і профорієнтування.

Як і зростання онлайн-сфери, не лише як низки професій (програмісти, SMM, таретологи і т.д.), а й як способу організації процесів. Виявилося, що тим самим бухгалтерам, менеджерам з продажу, проектантам, чи навіть звичайним секретарям не обовʼязково ходити в офіс. Свою роботу вони можуть виконувати цілком продуктивно і на відстані використовуючи електронні інструменти. Не дарма статки корпорації Zoom збільшилися саме у період коронакарантину у кілька разів.

Для багатьох компаній перехід на дистанційний режим — це можливість залишитися на плаву і вижити у кризу. Звідси, звісно, слід винести урок, що наявність більш менш сучасних і справних засобів звʼязку (передачі даних) у кожної людини у 2020-му — життєва необхідність, а не лише особистий комфорт, як це було ще 10 років тому.

Інтернет врятував освіту під час карантину. Мені так здається. Звісно є багато питань до якості уроків, пар, чи екзаменів "по зуму". Але на якість впливає не сам факт, що освіта віддалена, а готовність педагогів до такого формату, чи банальне орієнтування у технічних моментах, або наявність технічної можливості.

На жаль, мали місце прецеденти, коли уроків під час карантину у школярів не було, бо вчителька не знає як користуватися програмою, або в учня немає інтернету.

Дистанційна освіта, як на мене, має стати відтепер повноцінним спецкурсом у школах та вишах зі своєю методикою і правилами. Її мають поглиблено вивчати.

Тут також знаходить віддзеркалення твердження Жака Делора, про освіту протягом життя, коли вчитися новому, як то кажуть, ніколи не пізно і навіть потрібно, щоб не стати заручником нових викликів. Такий собі старий новий освітній тренд у світі після пандемії.

Передова сфера протистояння коронавірусу — медицина, незважаючи на негативні моменти, отримує колосальний досвід. Адже новий вірус продукує нові дослідження. У цій площині можна прослідкувати навіть звʼязок з політикою, яка не повинна заважати, а сприяти міждержавним контактам лікарів та вчених у пошуку протиепідемічних рішень.

На жаль, пандемія проявила і момент незнання і технічної відсталості. Українські ЗМІ повідомляли про випадки, коли до медзакладу надходив апарат ШВЛ, проте там не знали як ним користуватися.

Звісно, після коронавірусу медицина не має бути сферою яку без кінця оптимізують і економлять на ній.

Наостанок , знову згадаю пенсіонерку з приміської електрички, яка доводила що коронавірусу немає. Світ після пандемії має вкотре задуматися про вплив інформації на свідомість людей в епоху інтернету і соціальних мереж. Фейкові новини і маніпулятори вкотре підняли голови "під шумок". Деякі організації навіть оголошували конкурси з пошуку фейкових новин і зображень у медіа на тему коронавірусу, так їх було багато.

06/2020

Я мрію, що одного сонячного ранку після закінчення карантину я вийду на вулицю, радіючи прекрасній погоді та пташкам у небесній височині. Я буду посміхатися всім людям навколо, тому що розумітиму силу посмішки після щоденного носіння маски. Я допоможу незнайомій старенькій донести важкі пакунки до її будинку, усвідомлюючи свою відповідальність перед старшим поколінням.

Проходячи повз будівлі різних установ, я не захочу спонтанно стати в чергу, тому що буду знати, що оплатив комунальні послуги та інші платежі через Інтернет. Я раптом згадаю, що сьогодні день виборів, але мені не треба буде долати довгий шлях до виборчої дільниці, нервувати, шукаючи ручку, якої, як завжди, не виявиться у кабінці для голосування. Я просто дістану свій смартфон, авторизуюся та оберу свого кандидата. Надання адміністративних послуг через Інтернет, електронний документообіг, дистанційні судові засідання та онлайн-конференції складатимуть невід'ємну частину нашого життя у майбутньому.

На запитання свого сина про те, який мій улюблений супергерой, я відповім, що це медичний робітник. І розкажу йому про безсонні ночі, стомлені обличчя у рубцях від маски та щоденний ризик наших лікарів у часи пандемії. Можливо, тоді син зрозуміє, що справжніх героїв не показують у фільмах, вони рятують життя без зайвих слів і пафосу.

Я побажаю гарного дня своєму дільничному офіцеру поліції, пам'ятаючи про те, що у часи карантину, коли я сидів вдома, він працював у посиленому режимі та патрулював вулиці. А тепер, коли відкрилися кордони і тисячі українців поїхали працювати за кордон, він залишається тут і стежить за тим, щоб пандемія не повернулася знову.

Переглядаючи нові освітні можливості, я оберу новий онлайн-курс не через те, що це вплине на мою оцінку в університеті, а тому, що мені це цікаво. Я буду навчатися не для батьків чи викладачів, а для себе, розвивати необхідні навички на вебінарах, конкурсах есе, програмах міжнародної мобільності та стажуванні в дистанційному форматі. Мені не буде потрібен спортивний зал чи тренер для гарної фізичної форми. Я зможу самостійно переглянути онлайн-тренування і виконати комплекс вправ у себе вдома.

Я сортуватиму сміття, буду їздити на роботу на велосипеді, братиму з собою пакети в магазин - усім цим я допоможу зберегти той низький рівень забруднення, якого ми досягнемо за часи пандемії. Вірю, що разом зі мною все людство відмовиться від будівництва нових вугільних ТЕЦ та розвине відновлювальну енергетику.

Я візьму за правило разом з усіма родичами та друзями проходити раз на рік комплексне медичне обстеження. У цьому набагато більше сенсу, ніж щороку купувати собі новий смартфон.

Розумієте, можна довго дивитися на перекладину, а можна почати робити на ній вправи: один, два, три рази… З цього моменту вже не ви будете лякатися цієї перекладини, а вона служитиме вам, зміцнюючи вашу фізичну форму. Так і з пандемією коронавірусу. Я вірю, що ми навчимося використовувати її, щоб зробити себе сильнішими: створимо нові вакцини і пожвавимо розвиток медичної науки; не виробництво надсучасних автомобілів на автопілоті, а здоров'я людства стане для нас пріоритетом; ми автоматизуємо процес виробництва та створимо умови для дистанційної праці.

Така моя мрія про майбутнє. Я вірю, що нові часи відкривають простір для невичерпних освітніх можливостей, розвитку медицини, покращення екологічної ситуації. Цю мрію я спробував висвітлити у своєму вірші.

Всі біди у цілому світі –
Це завжди не тільки лиш жах,
А й крок, що можна зробити,
Щоб стати на успіху шлях!
Це шанс на оновлення часу
Без зайвих нарад, метушні,
Без черг, що доводять до сказу,
Де часу нема для душі.
Наодинці ми із собою
Незалежні від голосу мас,
Не йдемо без мети за юрбою,
Бо для себе маємо час!
Час на те, чого завжди хотіли,
Та просто боялись зробить –
Для мови чи фізичної сили,
Чи мрії, що в далі летить…

06/2020

Чи є життя після коронавірусу? Я, як людина з дипломом про аудіовізуальне мистецтво, хотіла б подивитися на це з режисерської точки зору. Спробуємо поставити Україну у запропоновані обставини та спитаємо «Що, якби…?», як це любив робити відомий усім режисер Станіславський. Так от, що, якби коронавірус пішов Україні на користь? Я уявляю безхмарну картину: діти навчаються у кращих фахівців країни онлайн та активно використовують новітні технології; медицина розвивається, і реклама з лозунгом «Україна готова» стає вже не просто словами; усі політики держави працюють на користь народу і піклуються про нього, побоюючись того, що, справді, коронавірус не обирає за статусом; економіка набирає обертів завдяки вдалій політиці експорту та розвитку промисловості.

Чудово, проте звучить досить нереалістично. Як сказав би сам Станіславський: «Не вірю!» Цю історію можна було б поставити у вигляді мюзиклу. Обіймаючись і цілуючись через респіратори, політики і пересічні громадяни танцюють під нову пісню Вєрки Сердючки та голосно підспівують: «Make It Rain Antiseptic!». Проте не всі люблять мюзикли. Тож, спробуємо інші жанри.

Що якби коронавірус зробив життя в Україні нестерпним? Так-так, це вже десь із галузі драми. Хмари згущаються. Провівши за дистанційним навчанням весну, діти не можуть згадати елементарних правил з математики і фізики, забули орфографію і правопис. Медицина розвалюється безповоротно, зникають пологові будинки і цілі районні лікарні, скорочуються штати медичних працівників. О, а це вже більш схоже на правду, скажіть? Економіка занепадає, Україна продає землю та імпортує товари з країн третього світу. Заждіть, а хто то співає Сердючку? Здається, нашим політикам сподобався жанр мюзиклу…

Що в нас залишилося? Комедія. Найскладніший жанр з усіх, адже жартувати вдало можуть, насправді, тільки розумні люди, а таких треба пошукати. До речі, ви помітили, що коронавірус є дуже тямущим гумористом? Наприклад, він говорить, що є життєво-небезпечним, а згодом додає, що більшість людей навіть не відчує жодних симптомів. Або зненацька нападає на тих, хто публічно заявляє про буцімто його відсутність і вигадку. Це саркастичний і жорстокий гумор, але ми не звикли відрізняти його від іронії. Вірус жартує з усіма, хто не притримується правил безпеки. Якщо ти не розумієш жартів, то це вже твоя проблема.

Виявляється, у житті після коронавірусу в нас залишається не так вже й багато чого? Гумор. Оптимістичний настрій. Загартованість. Проте ці якості українці мали і без коронавірусу. Та спробуємо втілити ще одну режисерську ідею – змішаємо жанри. Авжеж, вони не існують в природі у чистому вигляді. Змішаємо мюзикл і драму, комедію і трагедію. Що буде з Україною?

Я бачу, як завдяки підтримці лікарень, переглянутій медичній реформі, фінансовій допомозі лікарям, Україна може розраховувати на вдалий вихід із ситуації. Я бачу, як аплодують не лікарям, я бачу, що у майбутньому аплодують лікарі. За що? За те, що в них є гарна зарплатня, усі необхідні ресурси і медикаменти, техніка, робочі місця. Я бачу, як владі аплодують вчителі та школярі. Адже в Україні розвинена система освіти, Нова українська школа має європейські стандарти і випускає розумну, активну і сповненою ідеями молодь. Я бачу політиків, що спроможні на «подвиги» у сфері економіки, законодавства, освіти, культури. Я бачу, що вони віддаються праці і є слугами народу.

Я вірю, що цей сценарій буде відзнято в українському кінематографі-житті вже зовсім скоро. Без драми не обійдеться. І без трагедії також. Проте це життя, і в ньому є місце всьому. До речі, я також бачу і мюзикл. Це не фінал. Це початок. Знаєте, як в режисурі, коли розвиток подій починається з кульмінації? Так от, в нашій кульмінації дійсно всім хочеться співати і танцювати. Але у часи відпочинку! А ще більше хочеться працювати. Усім. Тому що це приємно, це на користь і це приносить натхнення.

06/2020

Почну з того що я не Ванга, Джон Сорос, Білл Гейтс, вишка 5G, мультсеріал «Сімпсони», Володимир Мунтян, а простий студент правник, тому я не знаю про причини і не можу передбачити повністю наслідків пандемії. Я переконаний, що мій есей або буде стояти десь на одному рівні з «політичними ток-шоу на кухні» тараканів Джої, Ді-Ді та Маркі. Як я уже зазначав, я правник, чи юрист (у юридичній науці просто вічні суперечки між тим що таке правознавство і юриспруденція), одним словом - не експерт у галузях економіки і медицини. До того ж, як ви могли помітити, я дуже обширно пишу, тому сконцентрую свою увагу лише на тому як зміниться українське середовище політики після карантину.

Безперечно українські політики намагатимуться слідувати міжнародним політичним трендам, але швидше за все, буде виходити, по традиції – так собі. Будуть грізна статистика та заяви від силовиків, де на цей раз спіймають бігуна без маски, що зробив марш-кидок до сусіднього супермаркету за акційними пельменями; пару політиків запилять відосики про необхідність дотримання карантинних обмежень, а інші відкриють свої антикоронавірусні штаби з санітайзерами та блокаторами вірусів. Одним словом, все як завжди перемішається і поруч із притомними ідеями та пропозиціями будуть й менш притомні.

Не хочу аж зовсім перетворювати своє творіння на «Байки Мітяя», а почну нарешті, як Боян: «Мислю по древу розтікатися…». Отож, уявімо собі такого собі Гошу Каніфоленка – помічника одного з Народних депутатів України. На зріст – вищий середньостатистичного українця, має русяве волосся та блакитно-сірі очі, одним словом – «дужка». Сьогодні у його начальника буде «розбір польотів» у ВРУ разом з Міністерством охорони здоров'я, яке раптово, до офіційної статитики, добавило близько декількох тисяч нових випадків захворювання, пояснюючи це «зміною методики діагностування». Чомусь одразу Гошка пригадав про схожу ситуацію у створенні «коронавірусних палімпсестів» в Китаї, Росії, КНДР. Проте найбільш кумедною була ситуація в сусідній Білорусі, де президент казав, що ніякого вірусу немає, бо він його не бачить (Бггг…). Також, раптово, у його голові зринув образ президента Туркменістану Гурбангули Бердимухамедова (так, це той, під чиї треки ціла країна влаштовувала Новорічний рейв) і заборона слова «коронавірус» в його країні. Напевно, «Аrkadag» зрозумів Орвела якось по-своєму і сприйняв його творчість як заклик до дії. Такий розвиток подій справді можна було очікувати від цих країн, але ж була й Іспанія та Каталонія, яка приховала 635 смертей від Мадриду, для того щоб швидше вийти із карантину, а пізніше вибачилась у стилі: «Йой, ну най вже так буде!».

Двері відчинилися й у обличчя повіяло свіже, чебуречне повітря. Дихати з під медичної маски стало легше, до того ж її можна зняти, адже нещодавно Кабінет Міністрів України дозволив не носити маски на вулиці. Швидше за все, хтось із політиків нарешті визирнув із вікна своєї автівки чи кабінету і побачив, що народ, часто живе за своїми, ніким не встановленими правилами. Тому зняття цього обмеження, це ніби прем'єрний показ фільму, який уже місяцями гуляє по торентам і всі вже давно його бачили. Але нав'язливі думки продовжували переслідувати Гошу. «Швидше за все, у нас буде все як в Іспанії, – думав він. – Когось звільнять, кимось замінять».

Отак роздумуючи, він уже дійшов до Верховної Ради України, а поблизу неї уже почали збиратися люди, які вимагали відставки міністра Охорони здоров'я. Його пропустили через кордон поліції і перед ним постає перша проблема: як відкрити двері? От справді, чому у супермаркетах, торгових центрах та інших закладах встановлені автоматичні двері, до яких не потрібно торкатися, а у найвищому законодавчому органі – важилезні, дубові (чи дідько знає які) вхідні двері. Розмови про заміну цих одоробл ведуться, але це, звичайно, тільки розмови, благо всередині можна помити руки. Проте, якщо ти виходиш, то тут уже витирай руки куди забажаєш.

Всередині приміщення встановлена спеціальна дезінфікуюча арка. Виглядає вона досить просто: піддон з решіткою, збоку невеличкий бак, і блок управління. Встановлення цих «штукенцій» особисто курував Президент України, ще навіть ціле відео, де похвалив вітчизняних науковців та конструкторів, ну і пообіцяв встановити такі у кожній державній структурі, лікарні та школі. «Головне, щоб не повторилася історія з нашими апаратами ШВЛ», - подумав Гоша. Під час обробки треба стати в середину на 5 секунд, де на тебе розпилять розчин та виміряють температуру. Але часто і депутутати й інші працівники прожогом пролітають через цей «кордон» навіть не притормозивши. Начальство спішить, вірус відступи!!!

Пройшовши усі необхідні процедури, Гоша опинився у кулуарах Верховної Ради України, там уже було трохи люду, де-не-де коридорами сновигали прибиральниці, прибираючи у середині приміщення. На робочих місцях були й деякі народні обранці. Одвічний опонент Гошиного начальника щось хвацько з'ясовував по телефону, а його очі вирячились так, ніби ось-ось випадуть із насиджених місць. Хоч він і стояв окремо від решти депутатів, але його запримітив інший його колега й вони потиснули один одному руки. Його маска сумирно звисала на одній резинці його вуха.

Сьогодні, медична маска, як іграшкові кубики у дідовому драндулеті – обов'язковий аксесуар для сучасного політика. На столиках, по всій площі ВРУ, можна її безкоштовно узяти усім охочим, лиш би носили, а деякі політики навіть цілі колаби роблять із виробниками цих засобів. Хоч «вірус уже помер», але авосьок знову ніхто не одягав.

Проходячи коридором до одного із кабінетів Апарату Верховної Ради України, Гоша помітив як жіночки бережно доставляли антисептики на столики до одноразових масок. Усі ці столики ніби нечемні дітлахи стояли у кутках та очікували того, хто підійде до них. Справді без санітайзерів зараз ні ногою. Усі зустрічі, засідання, наради, робочі візити, конференції, симпозіуми та інші види діяльності не можуть відбуватися без антисептиків. Якщо раніше на людину, яка обробляла руки дизрозчином дивилися як на носія обсесивно-компульсивного розладу, то тепер як на дбаючу та свідому особу (але кого автор обманює, навіть після пандемії, більшість простих людей продовжують дивитися на людей які користуються антисептиками, як на затурканих чоловічків).

Гоша нарешті дійшов до потрібних дверей, постукав, схопився за ручку (бісова механіка), але вони були зачинені. Із сусіднього кабінету рвучко, майже біжучи, вийшла жіночка. Це була одна із працівниць сусіднього відділу, вона пройшла повз Гошу, а потім різко розвернулася і запитала:

– Ви когось шукаєте?

– Так, – відповів Гоша, – я чекаю на Тамару Василівну. Я помічник Народного депутата, ми домовлися, що вона передасть мені документи ще до початку робочого дня.

–Ага, вона сьогодні, швидше за все, запізниться – проблеми з транспортом.

– Зрозуміло, дякую.

Такий розвиток подій взагалі не радував Гошу, проте не все так жахливо. У зв'язку із пандемією та курсом на діджиталізацію, Мінцифра впроваджує систему електронного документообігу. Проблема полягала лише у поки що не оцифрованому папірчику, який треба було підписати самим Народним Депутатом. Гоша хотів закрити це питання чим скоріш, щоб уже мати змогу поїхати додому та розбиратися із папірцями вдома за ноутом, але бюрократичні процедури й Україна, як Чіп і Дейл, завжди йдуть на допомогу тим, хто немає чим зайнятися.

Отож, Гоші довелося десь скніти увесь цей час до приїзду Тамари Василівни. Стовбичити у кулуарах – не варіант, тому він направився у їдальню.

Там були подивовані раннім візитом, але вдовольнили невибагливого гостя кавою з цукром. Вмостившись за одним із столиків, Гоша помітив телевізор, який напевно у режимі 24/7 «крутив» телеканал «Рада». Незважаючи на реформи діджиталізації та час уже минулої пандемії, телеканал «Рада» залишався все таким, тихоскніючим каналом «для галочки». Щоб відтворити повний антураж кінця 90-х початку 2000-их не хватає лише доктора Кашпіровського із заряджанням води та дивакуватої реклами із піаніно Леоніда Кучми (або принаймні «Двох кольорів»).

До речі, ще у далекому 2017 році, Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію розвитку електронної демократії в Україні, після того, Рада прийняла Закон України «Про народовладдя через всеукраїнський референдум» (взагалі процес прийняття цього Закону в другому читанні гідний окремої історії на декілька сторінок). І це фактично запустило процес створення цієї системи, який і триває до сьогодні. Наразі реалізувати цей проект є достатньо важко, адже окрім постійного недофінансування постає цілий ряд інших проблем, про які Гоша дізнався випадково, під час обіду, від якогось іншого, дуже говіркого помічника Народного депутата, що провисів у нього на вухах впродовж усієї перерви. Отож, за його словами, основні проблеми були такими:

1) Недостатній рівень доступу громадян до цієї мережі. Адже про якісний Інтернет у віддалених українських селах, на жаль, і досі говорити не доводиться;

2) Не можна гарантувати повної захищеності від фальсифікацій шляхом втручання у систему зацікавлених осіб;

3) Прозорість і надійність технологічних рішень при такому виді голосування буде низькою, що породжуватиме недовіру до результатів голосування.

Звичайно, фахівці з Міністерства цифрової трансформації України спільно із членами Комітету з питань цифрової трансформації, Комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування та міжнародними експертами працюють над введенням цієї системи в дію, але зробленого поки що замало.

Спливали миті. Десь у кінці зали працювала кавова машина, у їдальні пожвавішало, а з кулуарів долинав уже досить гучний гул, що означало лише одне – скоро розпочнеться пленарне засідання Верховної Ради України. На екрані телевізора уже з'явилася заставка, що символізувала початок засідання, а з коридору уже було чутно вітальні слова Спікера Верховної Ради України. Іти до зали Гоша не хотів, там було надто багато людей. Почувся нудотний звук процесу реєстрації і парламент запрацював.

Щоб не просто просиджувати штани, Гоша дістав ноутбук та розпочав перевіряти робочу пошту. Серед надісланих листів, був один від іншого депутата, члена того ж самого комітету, у якому працював Гошин керівник, тобто Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва.

У цьому листі йшлося про приготування комітету до зустрічі з делегацією Атлантичної Ради США в режимі відео конференції та зустріччю Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Польщі в Україні та членів Комітету. Якщо з першою подією загалом все зрозуміло, то з другою – були ще певні проблеми та неузгодженості. Звичайно, зважаючи на досвід карантинних часів, ніхто ще не поспішав організовувати масштабні візити, проте поодинокі зустрічі уже відбувалися. Міністр закордонних справ України уже відвідував із робочим візитом Угорщину, Білорусь та Естонію, але «гастролі» були чітко розписані та унормовані. Відповідно, цього вимагали й міжнародні партнери. Зараз Комітет активно співпрацює Міністерством охорони здоров'я України та Міністерством закордонних справ для розробки плану нового дипломатичного протоколу.

Наприклад, зараз все ще ведуться дискусії, щодо необхідності спільного фотографування усіх учасників урочистого прийому. Деякі депутати схиляються до ідеї щодо зміни формату цієї процедури, наводячи приклад фото ще 2020 року, де гравці ФК «Red Bull Zallsburg» святкують свою перемогу у спеціально відведених зонах, але МОН все-таки наголошує на відміні цієї процедури.

Якщо ж говорити про дипломатичний прийом, то було вирішено, що у денному прийомі правила «келиха шампанського» та «келиха вина» будуть відмінені на невизначений час. Усі прийоми проходитимуть згідно з рекомендаціями МОЗ та ВООЗ, а саме: за одним столом дозволено сидіти не більше 4 особам; відстань між столами повинна дорівнювати 1,5 – 2 метри; шведські столи – заборонені; кількість столів встановлюється відповідно до площі зали, проте, якщо прийом проходить під відкритим небом, то дана норма не застосовується; час такого прийому є обмеженим та становить 45 хв; для особистих речей гостей та господарів надаються окремі гардеробні кімнати і тд.

Загалом таких порад є ще дуже багато, і розбираючись із листами, пропозиціями, зауваженнями і пересторогами, відписуючи всім і кожному, формуючи окремий, скорочений, варіант документа для свого начальника, Гоша досидів у їдальні Верховної Ради України аж до оголошення технічної перерви спікером. Так, такі «клінінгові сієсти» були ще запроваджені у роботі парламенту під час пандемії SARS-CoV-2 та, швидше за все, залишаться найдовше серед інших обмежень.

Отож, Гоша склав свій ноутбук, вийшов у кулуари та попрямував до кабінету Тамари Василівни. У коридорах він побачив звичну картину, де депутати наввипередки змагались перед телекамерами у відбілюванні або очорненні репутації міністра Охорони здоров'я. Одні казали, що альтернативи такому міністру немає, інші – збирали підписи про його відставку, загалом усе як завжди. Під вікнами пікетували протестувальники. Дим від їхніх фаєрів піднімався догори, утворюючи біло-червону пелену. Враз перед самісіньким носом Гоші відчинилися двері до кабінету, з нього вийшла Тамара Василівна, а від несподіванки її аж трохи заціпеніло, проте вона швидко прийшла до тями, вибачилась перед ним за затримку й одразу пердала йому необхідний стосик паперів.

– Якщо ще щось треба буде, забігай! - мовила вона.
– Добре! Одразу підпишу і забіжу до Вас! – відповів їй Гоша.

На тому й розійшлись. Тепер Гоша мав знайти свого начальника, він подзвонив йому, але номер був зайнятий. Тоді Гоша направився до туалету (там часто збирались депутати, які любили курити). Всередині WC пахло цигарками та електронними сигаретами (такий собі мікс горілого та підігрітого тютюну, з нотками ванілі та вишні). Усередині було досить людно та гамірно, компанія депутатів голосно обговорювала порядок денний вихідного дня Суботи. Серед цієї компанії Гоша знайшов й свого «господаря»:

– Гоша, голубчик мій! Шо сталося? Бачив як я сьогодні запалював? – запитав Гошу начальник та аккуратно відвів його від решти компанії.
– Емм… Ні, на жаль, не бачив, хотів попросити вас підписати документ з Комітету.
– Проси… Я люблю коли мене просять! – пожартував він, та товарисько схопив Гошу за плече. – Де там та бумага?

Гоша засуєтився, але згодом врешті витягує документ із сумки.

– Ось, будь ласка.

Начальник взяв папір у руку, протягнув її та примружив очі, щоб краще побачити написане. Далі помахом руки показав, що йому треба ручка і Гоша хвацько, ніби усе життя готувався до цього моменту, подав її. Начальник провів поглядом місце, де можна було б підписати документ, але не знайшов нічого кращого ніж підписати її обпершись на закриту дверку туалетної кабінки. Зробивши діло, подав папір і ручку назад Гоші та запитав:

– Ще щось?
– Ні. Але якщо ви маєте ще якісь завдання для мене? – запитав Гоша.
– Ти пошту перевірив?
– Так.
– Відписав Купинецькому?
– Так.
– Ну значить можеш бути вільним. І ще одне, передай Валєрі (ще один помічник начальника), щоб він подав мені до завтра проект депутатського запиту.
– Окей. Передам.
– Ну всьо, можеш бути вільним.

Гоша вийшов із туалету, відніс документ у кабінет Тамари Василівни та направився до одного із виходів Верховної Ради. У коридорі стояв ледь помітний запах розчину, а надворі – від підпалених фаєрів. Так і живемо: стерильність всередині Верховної Ради та запах смаженого назовні.

Київ 2022р.