Перше робоче місце: чи може українська молодь працевлаштуватись?

Перше робоче місце: чи може українська молодь працевлаштуватись?

 

Уже звичною стала тенденція розглядати проблеми української молоді крізь призму якісної освіти або продуктивної та цікавої молодіжної політики. Однак питання першого робочого місця хоч і звучить час від часу, зазвичай не фігурує на першому плані серед освітніх і соціальних проблем українців. Але чому?

Не дивлячись на те, що в Україні забезпечення молодої людини першим робочим місцем де-юре регулюється на законодавчому рівні, мало хто може похизуватись успішним досвідом працевлаштування після закінчення університету.

Так, згідно із Законом України «Про зайнятість» та Кодексом законів про працю молодь має право на перше робоче місце.

Відповідно до них «право на забезпечення та соціальні послуги має молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і яка потребує сприяння у працевлаштуванні на перше робоче місце».

А чи виконуються ці норми на практиці?

Великий попит – така собі пропозиція

За даними Міжнародної організації праці, сьогодні не працюють приблизно 1,7 млн українців. Це на 20 тисяч осіб більше, ніж станом на початок минулого року.

Найбільший рівень безробіття в Україні спостерігається серед молоді віком 15-24 роки За статистикою Держслужби зайнятості, 19% з них не мають роботи.

Однак чимала кількість осіб лише на початку своєї кар’єри, тож шукають першу роботу чи навчаються. Тому не дивно, що, наприклад, серед українців віком 24-30 років безробітних на 8% менше.

Перейдемо від безробітних до працевлаштованих. На початок 2018 року в Україні було на сто тисяч працюючих менше порівняно з початком минулого року. Ще раз повторимо – на 20 тисяч побільшало за рік безробітних. Де 80 тисяч?

Більшість поїхала шукати кращої долі закордон. Утім, до Європи ми ще повернемося.

Від загальної кількості безробітних молодь до 35 років становить 33%.

Статистика у Європі привабливіша. Порівняно з минулим роком розрив між Україною та країнами Євросоюзу збільшився. Наприкінці 2016 року в ЄС – 8,6% безробітних, у нашій державі – 9,3%.

Через рік, у 2017, цей показник у ЄС був на рівні 7,6%, а в Україні – 9,5%.

Позитивні зрушення в Україні спостерігаються в кількості зареєстрованих безробітних. Навесні 2017 року їх налічувалося 374 тисячі, а сьогодні – 327 тисяч. Цілком можливо, що частина знайшла роботу в Україні.

Водночас кількість вакансій у центрах зайнятості також зростає – з 64 тисяч минулого року до 84 тисяч зараз. Це стосується саме вакансій найманих працівників. Однак усіх безробітних вони не забезпечать роботою.

Тим паче, що вакансії не збігаються з амбіціями молодих людей.

В опитуваннях ЗМІ випускники 11 класів зазначають, що не бажають стати трактористами, швачками, працівниками агропромислового комплексу. Водночас таких вакансій найбільше, а зарплату вони пропонують невелику (5-6 тис. грн), про що йдеться в дослідженнях Служби зайнятості.

Усе, що залишається працедавцям, – підвищувати зарплату. На скільки?

Хоч середня зарплата в країні, за даними Держстату, зросла до 10 тис. грн, це не зупинить трудову міграцію. Щоб молодь не їхала до Польщі на заробітки, середня зарплата в Україні має зрости до 15-18 тис. грн. Так висловився Віце-прем’єр-міністр Геннадій Зубко.

15-18 тис. грн – це чистий дохід заробітчан у Польщі без урахування витрат на проживання та дорогу. Коли в Україні люди зароблятимуть стільки, їхати до країни-сусіда в пошуках кращої долі не буде сенсу.

У Польщі рівень зайнятості недавніх випускників (людей віком від 20 до 34 років) у 2017 році становив 82,1%. У чому секрет? Зайнятість населення забезпечують два ключові інструменти – молодіжна політика зайнятості та потужний розвиток профспілок.

Найпопулярніша програма подолання безробіття молоді – «Перша робота». Вона допомагає знайти роботу як молоді з вищою освітою, так і випускникам професійних училищ, ліцеїв та технікумів – їх консультують щодо вакантних робочих місць.

Окремої уваги заслуговують бюро кар’єр, які функціонують у багатьох польських вишах. Університети підписують договори з різними фірмами чи компаніями і зобов’язуються підготувати кадри для цих організацій. Такі бюро проводять попередній відбір кандидатів згідно з вимогами роботодавців, консультують студентів про поточні тенденцій та можливості на ринку праці, допомагають скласти індивідуальний план розвитку професійної кар’єри, організовують зустрічі з роботодавцями та тренінги, готують до співбесід тощо.

Поширеною практикою є так звані ярмарки роботи – «Targi Pracy». Це проекти, організовані компаніями чи організаціями, які допомагають студентам познайомитися з потенційними працедавцями. На таких ярмарках представлені кілька десятків роботодавців, які надають повні списки вакансій у тій чи іншій галузі.

Потужними є профспілки та організації роботодавців – Конфедерація польських роботодавців та Польська конфедерація приватних роботодавців, Business Centre Club. Вони регулярно беруть участь у роботі профільних комітетів польського Сейму, оцінюють законопроекти, вносять свої пропозиції щодо поправок і в такий спосіб впливають на законотворчість у сфері регулювання ринку праці.

Може, варто покращити?

Відповідно до українських законів держава має забезпечувати молодь достойним робочим місцем. Зокрема, державні виші покликані розподіляти за здобутими спеціальностями випускників, що навчалися за держзамовленням.

Система розподілу добре себе зарекомендувала в СРСР, що мав потужну промисловість. Однак вона приречена на невдачу в сучасній Україні, яка за 26 років незалежності втратила позиції промислового гіганта.

Одна з причин – державні підприємства, які могли б працевлаштувати левову частку випускників (зокрема, технічних спеціальностей), у кращому випадку були за безцінь приватизовані олігархами й переорієнтовані на виробництво сировини, а в гіршому – збанкрутували та закрилися. Водночас бізнес зосереджений перш за все в торгівлі та аграрній сфері, які не потребують великих і довготривалих капіталовкладень, а отже, менш ризикові в умовах політичної та економічної нестабільності.

З іншого боку, більшість українських вишів роблять ставку на «популярні», а отже, більш прибуткові спеціальності. Проте в межах однієї країни фізично неможливо працевлаштувати таку кількість, умовно кажучи, юристів, економістів та філологів. А працевлаштування «технарів» у державі, орієнтованій на виробництво сировини, перетворюється на завдання із зірочкою.

Чи можемо ми щось вдіяти в такій ситуації? Так, можемо і мусимо! Тому що бездіяльність матиме ще гірші наслідки не лише для майбутніх поколінь, а й у найближчий десяток років. Першим і найголовнішим кроком має стати глибоке реформування економіки та її переорієнтація з торгово-сировинного напрямку на виробництво товарів та надання послуг з високою доданою вартістю.

Для успіху в цьому напрямку необхідне стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу, який може стати локомотивом економічного зростання України. А там, де є чисельний та успішний малий і середній бізнес, маємо й велику кількість високооплачуваних робочих місць.

Окремим пунктом має стати реформування системи вищої освіти. Зокрема, необхідно розробити нові механізми для плідної співпраці вишів та бізнесу. І тут стане в пригоді найбільш ефективний європейський та світовий досвід.

Підсумовуючи, зазначимо, що проблема працевлаштування молоді може бути вирішена, але лише за умови комплексних реформ з боку держави у сферах економіки та освіти.

Автори матеріалу: Перязев Владислав, Кондратюк Андрій, Романенко Юлія,  Вінникова Владислава, Тисячний Віталій