Україна – НАТО: шлях назустріч чи рух на місці?

Україна – НАТО: шлях назустріч чи рух на місці? (Віталій Тисячний)

Можливість вступу або отримання спеціального плану на членство в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) практично перманентна перспектива для України. Починаючи з офіційного приєднання до однієї з натівських програм «Партнерство заради миру» в 1994 році, політична верхівка акцентувала увагу на темі безпекової інтеграції із західними партнерами.

Незважаючи на часткове замороження відносин Україна – НАТО за часів президентства Віктора Януковича, події 2014 року та подальше погіршення ситуації на Сході України змусило український політикум повернутися до ідеї колективної безпеки.

Саме з цього часу основні політичні сили публічно доводили громадянам, що перспектива членства країни в Альянсі є справою кількох років. Часом подібні тези виглядали маніпулятивними та утопічними.

«Сьогодні нам треба розпочати шлях до НАТО, але зробити його швидким. Якщо демократичні країни дійсно хочуть підтримати Україну перед агресією Росії, то їм слід прийняти нашу державу до системи колективної безпеки – НАТО», – Юлія Тимошенко, 12 вересня 2014 року.

«Вступ до НАТО сьогодні підтримує більшість українців. Так само ми усвідомлюємо, що питання членства України в НАТО вимагає узгодженого рішення країн-членів Альянсу, а значить – і часу. Але ми можемо прискорити цей процес. Ми повинні посилити співпрацю з Альянсом і фактично привести українські Збройні Сили в повну відповідність до його критеріїв і стандартів. Це найкоротший і найшвидший шлях до НАТО», – Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, 13 жовтня 2015 року.

При цьому ідея вступу України до НАТО згідно із заявою Президента Петра Порошенка має бути закріплена в Конституції.

«Ми підкреслюємо, що будемо наполягати на прийнятті Плану дій щодо членства в НАТО для України. Я вже, до речі, віддав розпорядження готувати проект поправок до Конституції України, який на рівні Основного Закону закріпить наше прагнення до вступу до НАТО, до вступу в ЄС», – Президент Петро Порошенко, 16 березня 2018 року.

Що каже соціологія?

Подібна риторика на отримання нових гарантій безпеки від агресії з боку РФ суттєво збільшила рівень підтримки ідеї про вступ України до НАТО наприкінці 2015 року.

Цю тенденцію яскраво демонструє останнє соціологічне дослідження GfK Ukraine від Міжнародного Республіканського Інституту (IRI).

Україна – НАТО: шлях назустріч чи рух на місці ? Графік 1

Пік підтримки ідеї євроатлантичного курсу припадає на 2014–2015 рр. У період військової ескалації на Донбасі та численних людських втрат рівень підтримки зріс з 34% у березні 2014 року до 48% у листопаді 2015 року.

З початку 2016 року рівень підтримки починає падати. Останні соціологічні дані зафіксували підтримку на рівні 37% у грудні 2017 року.

При цьому кількість противників вступу зменшилася з 43% у березні 2014 року до 26% у грудні 2017 року.

Подібні дані наводить і Фонд «Демократичні ініціативи»:

Україна – НАТО: шлях назустріч чи рух на місці ? Графік 2

Для порівняння, як свідчать дані KANTAR PUBLIC на замовлення Ялтинської Європейської Стратегії (YES), більше половини європейців (58%) підтримують прагнення українців вступити до Альянсу.

Чи є можливість інтеграції?

Процес інтеграції до НАТО включає одразу декілька базисів. У загальному форматі вони описані в Стратегічній концепції Альянсу від 23 квітня 1999 року.

По-перше, НАТО є відкритою організацією, яка офіційно готова розширювати власні кордони. При цьому вона розробила концепцію щодо вступу нових членів – План дій щодо членства (ПДЧ).

По-друге, цей план є серйозним документом, який оформлює блоки економічних, політичних та правових питань. У ньому описані конкретні кроки, які має виконати потенційний кандидат для отримання можливості членства в НАТО.

Варто відзначити, що серед переліку умов вступу сьогодні проблемним для України є вирішення зовнішніх територіальних суперечок, у тому числі й претензій стосовно невоз’єднаних земель, та суперечливі питання внутрішньої юрисдикції.

Існує імовірність, що процес вирішення проблем з анексією Криму та війною на Донбасі справа найближчої перспективи.

Подібну думку підтверджує й американська розвідка, яка опублікувала щорічний звіт на початку 2018 року, де чітко зазначила: «Росія і далі буде впливати на політико-економічну ситуацію в України, тим самим «закриваючи» навіть крихітну щілину в дверях євроатлантичної інтеграції».

До цього також можна додати можливість приведення Збройних Сил України до стандартів НАТО. Хоча рівень їхнього комплектування за останні роки значно покращився, корупція й економічна стагнація не дає армії наблизитися до технічної складової натівських стандартів.

Нещодавні події на одній із військових баз у Широкому Лані (Миколаївська область), де військові були вимушені жити в болоті, – пряме підтвердження цього.

Ці дві українські проблеми – війна та економіка, а також корупція відкидають будь-які можливості України в найближчій перспективі інтегруватися до НАТО. При цьому боротьба з цими проблемами та намагання підвищити обороноздатність не мають зводитися до тотальної мілітаризації країни. Хоча останні події з посиленням парамілітарних структур демонструють відсутність у владних структур чітких механізмів стримування побічних ефектів мілітаризації суспільства.

Яка альтернатива?

Географічне положення України вплинуло на її геополітичне становище: вона знаходиться між двома великими військовими силами – НАТО та Росією.

Попри всю малоймовірність у найближчій перспективі отримати ПДЧ, курс на зближення з Блоком є правильним орієнтиром. При цьому варто усвідомити, що навіть нещодавнє отримання статусу «аспіранта організації» лиш декларує і так вже заявлені наміри України вступити до НАТО.

Саме тому зовнішня безпекова політика має вийти з розряду «ad hoc» (ситуативних рішень) та перейти до планової покрокової модель співпраці із зовнішніми партнерами.

Окрім такого курсу, Україна має створити модель точкового налагодження політико-військових відносин з потенційними союзниками. Одним з орієнтиром у цьому питанні можуть бути країни Східної Європи (очевидно, окрім Росії). Відносини з цими партнерами варто переспрямувати від умовного стратегічного партнерства до реального тактичного співробітництва для зміцнення безпеки України.

Вирішення складних та довгострокових проблем – анексованого Криму та війни на Донбасі – має базуватися на чіткому розумінні відсутності військової можливості деокупації цих територій принаймні на час наявності над ними політико-військового протекторату РФ.

Така ситуація ставить перед Україною два головні завдання: підвищити боєздатність країни та створити належні умови для соціального захисту військовослужбовців, а також подбати про соціально-економічний захист населення загалом.

У цьому контексті довгострокова мета України – рух на зближення з НАТО. Проте треба чітко усвідомити: у середньостроковій перспективі через територіальні, економічні та корупційні проблеми отримати ПДЧ буде проблематично.

Автор: Віталій Тисячний